Киянка Хорошунова у щоденнику 1943 року: Німці стирають села з лиця землі, спалюють їх разом із населенням. Але що більше палять, то більше партизанів

4 травня 1943 р., вівторок

У мене тепер новий рахунок паралельно зі старими. Шістдесят днів. Два місяці немає моїх. Очікування робиться нестерпним. Справді, як каже Болдирєв, треба володіти залізною силою волі, щоб витримувати це очікування. Мені вдається це тільки завдяки страшній нервовій напрузі та якійсь байдужості до всього водночас. Стан незрозумілий, часом страшний, але рятівний.

Ось сьогодні я знову почала писати. Пишу на аркушах, які ховаю на роботі, аби не знайшли у разі мого арешту. Мої друзі не послухали мене, не спалили записок, а зарили в сараї під великим будинком. Я лежу в бібліотеці у своїй кімнаті під столом біля дверей. Так мене не видно з-за скла, і всі думають, що я вийшла. Про те, що ось так годинами лежу на підлозі, знає тільки Нюся і, можливо, Олена Федорівна.

Ось уже місяць, як я повернулась у бібліотеку. Хроніка нескладна, але страшна. Із 7 на 8 березня в нашій квартирі була засідка. Чекали Степана. Нюся мене не пустила туди, і я знову не потрапила в лапи гестапівців. Квартиру 8-го ввечері запечатали, а прийшла я туди через півгодини після того, як гестапівці пішли та запитували, де я. Я перестала бути "квартиранткою". До наших парадних дверей було прикріплено папір із написом чимось червоним: "Квартира конфіскована гестапо. Комісар гестапо." Й українське прізвище.

Потім мене добре переховували протягом трьох тижнів. У цей час поліцейські розшукували мене в бібліотеці. Кажуть, Бенцинг їх вигнав. Сказав, що нічого про мене та моє місце перебування йому не відомо. Що нічого їм приходити до бібліотеки. У ці ж дні хтось приніс повідомлення, що Степана вбили. Минуло три тижні, і я вийшла зі свого сховку.

За цей час Нюся розшукувала N за залишеною ним адресою, щоб мені піти з Києва до партизанів. Але він був на тій стороні, а більше ні з ким він мене не зв'язав. Потім посилали листа Іллі Сидоровичу. Розраховували, що він пов'язаний із нашими. Зовсім мене зібрали на вихід із міста. Але виявилося, що йти нікуди. Ілля Сидорович нічого не відповів. Іти ж просто куди очі дивляться у стані майже божевілля, із температурою 38 не могла я. Тож і вирішили чекати, що буде. Потім розшукувати мене перестали. У бібліотеці, спасибі їм, сказали, що я була у відпустці. І ось я знову працюю. Точніше, лежу на підлозі під столом і думаю свою тяжку думу.

Очевидно, не судилося мені загинути разом зі своєю родиною. Востаннє, коли по мене до бібліотеки з'явилися поліцейські, я мала спробувати вийти на роботу. Але все щось затримувало нас. Я хотіла швидше йти, а Елеонора Павлівна наполягла на тому, щоб я поїла. Вийшли із запізненням хвилин на 35–40. Нюся чекала нас на розі бульвару Шевченка та вже хвилювалася. Передала мене їй Елеонора Павлівна (вони мене ні на хвилину не залишали). Пішли до бібліотеки. А там нас, як побачила Луїза Карлівна, замахала руками:

– Швидше йдіть, по Хорошунову щойно приходили!

І так укотре я запізнилася на смерть.

Рукою Нюсі й Елеонори Павлівни кілька разів відвела мене доля від смерті.

Потім я була кілька разів у нашій запечатаній гестапівцями квартирі. На всіх кутах будинку стояли мої друзі. А я відчиняла запечатані двері та намагалася знайти забуту Степаном під підлогою зброю. Не знайшла її, хоча в багатьох місцях зривала плінтуси та дошки підлоги. Не було її там чи не знайшла я, не знаю. Як я від абсолютної впевненості у смерті їхній перейшла до надії на те, що живі вони, – не знаю.

Живу я у Нюсі тепер. Вона й Елеонора Павлівна ось уже два місяці залишають мене тільки на роботі, але відводять мене туди та назад. Нюсі я завдячую тим, що думка про самогубство все менше займає мене. Вона має рацію. Треба гинути гідно, із користю для справи, що для нас найдорожче. І потрібно йти туди, де небезпечніше за все.

Нічого геройського немає в тому, що я залишилася жити. І настільки мені важко витримувати думку про загиблих, що шкодую про те, що я залишилася. Може бути, і до перемоги нашої доживу. Хоча ця думка нині живе десь далеко, далеко від мене.

Але в цій страшній, незбагненній трагедії дізналася я про найдорожче, що може бути у людини. Це – цінність людського ставлення, цінність товариства, сила дружба, яка вирвала мене зі смерті. Так, тільки завдяки абсолютно самовідданій допомозі моїх друзів, які стали мені найріднішими та найближчими людьми, я залишилася жити. Не побоялися вони смертельної небезпеки, яка загрожувала їм. Не залишили мене в такий страшний час. Хто знає, скільки доведеться мені ще прожити. Чи вдасться дописати до кінця страшний літопис жахливої війни-трагедії?

Але поруч із пристрасним бажанням якнайшвидшої перемоги нашого народу, поруч із нестерпним бажанням того, аби залишилися живими мої Тетяна, Шурка, Леля, поруч із цим моїм таким же пристрасним бажанням стало тепер бажання життя та щастя Нюсі, Елеонорі Павлівні, моїм Андріївським друзям і багатьом іншим.

Але жах у нашій сім'ї – ще не весь жах. Сім'ю Воробйової забрали, і доля їхня невідома, як і всіх, кого забирає гестапо. І ще розповіли мені, як загинув чоловік Марії Іванівни. Ми знали, що він помер. Проводили його, але ніхто не знав, що, будучи хрещеним євреєм, він весь час боявся доносу та медогляду на роботі. Й ось вони випадково почули, як сусід по квартирі сказав, що він повідомив про Юлія Ілліча на роботі. І в ніч перед тим, як було призначено медогляд, Марія Іванівна своїми руками дала чоловікові отруту.

Найважче в роковини. Учора – два місяці, як їх немає, а три роки Шурці. Післязавтра іменини мами. Потрясіння таке сильне, що все найголовніше, загальне якось відійшло і часом не доходить до свідомості. Правда, що жодних повідомлень про значні події на фронті не було ні в газетах, ні по радіо, останнім часом зовсім затишшя.

Більше ж за все нині говорять про партизанів. Німці борються з рухом, що все зростає, найжахливішими засобами. Вони стирають села з лиця землі, спалюють їх разом із населенням. Вони кидають багнетами у вогонь тих, хто намагається втекти. Згоряють усі: діти, жінки, старі. Але що більше палять, то більше партизан. Погані вісті з Макарова. Там спалили сусідні села Кодру та Забуянь. У Кодрі згоріли лікарня та школа. Нічого не відомо про Юру Столбунова. Чи вдалося йому піти? Не розстріляли?

У суботу вивісили наказ про мобілізацію молоді обох статей 1922, 1923, 1924 та 1925 років народження.

Чекали наказу давно. Уживали заходів. Деякі добропорядні шефи-німці попередили свою молодь. Є начальники, які відпустили молодь по домівках. Зроблено під виглядом прощання з рідними. На ділі ж усі знають, що ніхто не повернеться. І ще сказали начальники, що захист цього разу не можливий.

Не можу ні згадати, що було взагалі за межами моєї трагедії, ні зацікавитися чим-небудь. Тільки щохвилини чекаю, що повинні прийти Леля, Тетяна та Шурка. І хоча весь час страшна думка про те, що вони можуть не повернутися, не покидає мене ні на хвилину, усе одно чекаю їх. І це тепер головне – думка, що не йде ні на секунду.

Попередній запис у щоденнику – від 8 березня. Наступний запис – 13 травня.

Про особу автора мемуарів про окупацію Києва – Ірини Хорошунової – і те, як склалося її життя після війни, а також про долю самого щоденника читайте у розслідуваннях видання "ГОРДОН". Повний текст мемуарів публікується у спецпроекті "Щоденник киянки".

Редакція дякує Інституту юдаїки за надані матеріали.

За ідею редакція дякує історикові та журналісту, співробітникові Українського інституту національної пам'яті Олександрові Зінченку.