+4 Київ
Україна переживає найбільшу з Другої світової війни гуманітарну кризу. Однією з її виявів є вимушене переміщення із постійного місця проживання мільйонів наших співгромадян. Хтось із них, рятуючись від війни, покинув країну і став біженцем, хтось, перебравшись із зони бойових дій до відносно безпечних регіонів, – переселенцем. З погляду обивателя, різниця невелика. Переселенців часто називають біженцями. Але це не так. Якщо проблемою повернення біженців Україна зможе повноцінно зайнятися лише після перемоги, переселенці потребують допомоги тут і зараз. Ось тільки навантаження в цьому питанні лягає переважно на місцеву владу, яка для цього майже не має повноважень і абсолютно не має ресурсів.
З внутрішньо переміщеними особами (ВПО) Україна вперше зіткнулася 2014 року. Досвід тих років дає можливість окреслити безліч проблем, які нам доведеться подолати, – від реєстрації та виплати допомоги до забезпечення додаткових місць у школах і дитячих садках. Більшість із цих проблем – компетенція соціальних служб. Але є два "верхньорівневі" завдання: забезпечення базових потреб переселенців і їхня реінтеграція в суспільство.
Точну кількість ВПО не знає зараз ніхто. За останніми даними, в Одесі зареєстровано 42 862 внутрішньо переміщені особи. Не здається великою цифрою? Сусідня з нами Румунія з 19 млн населення прийняла менш як 85 тис. біженців з України, 67 млн французів дали прихисток 92 тис. українців. Тобто з урахуванням сотень тисяч жителів області, які покинули Одеську область, кількість ВПО наблизилася до 5% населення. До того ж багато хто просто не оформляє цього статусу, соромлячись його або не бачачи доцільності.
Незалежно від того, приїхала людина (або сім'я) евакуаційним поїздом з однією валізою чи власним джипом, забитому майном, у будь-якого переселенця виникають проблеми однієї властивості. По суті людина виявилася вирваною зі свого звичного життєвого укладу, позбавленою майже всіх соціальних зв'язків і змушена налагоджувати життя з нуля, найчастіше в агресивному до нього середовищі.
Налагодження життя з нуля – це не гіпербола. Житло, робота, школа або садок для дитини, сімейний лікар, літній та зимовий одяг, ложки і праска – все це залишилося у переселенця в місці, яке він змушений був, найімовірніше поспіхом, покинути. Що ще страшніше, відновлювати своє життя по шматочках переселенці часто вимушені в умовах, коли їхні нові сусіди незадоволені, що в класах побільшало дітей і зросла конкуренція за робочі місця.
З боку центральної влади переселенці отримують деяку допомогу. І згодом, гадаю, з'являться загальнонаціональні програми, спрямовані на повернення людей до рідних міст. На жаль, це перспектива не місяців, а років. Не кажучи вже про те, що багатьом просто немає куди повертатися: замість більшості міст на сході залишилися руїни.
Тому місцева влада просто змушена брати на себе вирішення проблем переселенців, хоча це точно не їхній обов'язок. Адже якщо ситуацію проігнорувати, у громадах почне зростати соціальна напруженість і злочинність. Міжнародні експерти з питань біженців та переселенців рекомендують місцевій владі обов'язково долучатися до вирішення їхніх актуальних питань, хоча й зазначають, що винятково виграшної стратегії для муніципалітетів немає. До того ж діяти доводиться за умов жорсткого дефіциту ресурсів.
Забезпечення базових потреб: пріоритет – житло
Дах над головою – це одна із головних потреб, які є у переселенців. І водночас її найскладніше забезпечити. Жодних фондів соціального житла та іншої інфраструктури (центри соціальної допомоги, санаторії, бази відпочинку, готелі) не вистачить, щоб задовольнити попит на житло за нинішніх умов. Водночас навіть ті, хто міг би орендувати квартиру, часто опиняються у ситуаціях, коли житло їм просто відмовляються здавати. 2014 року такі випадки сотнями й тисячами фіксували по всій Україні й, зокрема, в Одесі, де жителі, здавалося б, орієнтовані на туристів і звикли отримувати дохід від оренди. Проте коли орендодавці дізнавалися, що квартиру хоче зняти переселенець із Донецької чи Луганської областей, скасовували навіть показ. Зараз картина не краща.
Не будемо зупинятися на причинах цього явища. Важливими є наслідки: дефіцит придатної для постійного проживання нерухомості в умовах, коли необхідно розселити тисячі людей і сімей.
Перше, що спадає на думку, – це будівництво тимчасового соціального житла. Але раніше ми вже розбирали досвід інших країн, який свідчить, що таке тимчасове соціальне житло, найімовірніше, перетвориться на гетто і лише посилить інші проблеми.
І в будь-якому разі ресурсів на зведення такого житла знадобиться набагато більше, ніж на упорядкування занедбаних чи аварійних гуртожитків, колишніх соціальних центрів, а можливо, й недобудов.
Проте і на ремонти потрібні гроші. Тому головне питання – де їх узяти, коли надходження до бюджету зменшилися вдвічі? Відповідь – необхідно максимально розширити співпрацю з міжнародними організаціями.
З їхніх рекомендацій щодо проблем біженців і переселенців муніципалітети можуть зробити два головні висновки.
Перший – міжнародні організації готові підтримувати широкий спектр ініціатив, якщо вони ретельно опрацьовані та представлені у вигляді конкретного проєкту з описом проблеми, дорожньої карти її вирішення, очікуваних тактичного і стратегічного ефектів та бюджету. Причому в бюджеті мають бути зазначені різні джерела фінансування, зокрема, наприклад, власні кошти переселенців.
Другий – міжнародні організації мають великі ресурси і готові їх витрачати, але перевагу віддаватимуть рішенням, які мають стійкий ефект. Тобто вони можуть профінансувати будівництво котельні, яка опалюватиме гуртожиток для переселенців. Але лише у випадку, коли розумітимуть, на баланс якої організації цю котельню буде взято і як надалі закуповуватиметься для неї паливо.
Повертаючись безпосередньо до житла, упорядкування аварійної або недобудованої нерухомості за підтримки міжнародних організацій – це один із варіантів. Але є ще один можливий резерв – квартири, які здаються у найм. Туристів цього року не було і квартири простоювали. Потенційно місто спільно з тими ж міжнародними донорами може запустити програму, за якою деякі категорії переселенців могли б тимчасово отримувати дотації від 30% до 100% вартості орендної плати. Окрім іншого, така програма дала б змогу активізувати економічну діяльність у місті. Адже йтиметься не про оренду пентхаусів біля моря, а про "чешки" і "хрущовки", які дісталися одеситам у спадок і для багатьох є просто доповненням до поточного доходу, який витрачається на харчові продукти, ліки та інші місцеві продукти і послуги.
Така програма могла бути підмогою і для нашого ЖКГ. За різними оцінками, місто покинуло до 200 тис. осіб. Частина вже перестала або скоро перестане платити квартплату, за опалення тощо. Дефіцит ресурсів у системі наростатиме. А отже, всім було б вигідніше, щоб порожні квартири не були предметом інтересу грабіжників, а підприємства сфери ЖКГ отримували б хоч якісь гроші, хай і через схему компенсації квартплати переселенцям. Ініціатором та адміністратором такого проєкту може бути лише муніципалітет.
Резюмуючи цей блок, слід зазначити важливий нюанс. Програми, створені задля забезпечення переселенців житлом, можуть бути різними – це справа фантазії та якості опрацювання нормативної бази. Але в будь-якому разі вони мають бути тимчасовими!
Інтеграція переселенців у суспільство: пріоритет – робота
У порушеної вище проблеми "агресивного середовища", в якому опиняються переселенці, є і зворотний бік. Значна частина людей у цьому статусі впадає у крайність "я переселенець, мені всі винні" і тим самим різко ускладнює процес власної інтеграції.
Хрестоматійні приклади такої поведінки також можна було спостерігати в Одесі починаючи з 2014 року. Як кажуть фахівці, зокрема з профільних міжнародних організацій, у 95% випадків запобігти такому розвитку подій можна за допомогою правильної комунікації.
Ідеться про те, що, допомагаючи переселенцям у будь-який спосіб – від харчових продуктів до житла, – потрібно одразу і прямо говорити їм, що ці програми – тимчасові. І їхнє, переселенців, завдання – використовувати одержувану підтримку як опору для інтеграції в нове суспільство. Тобто, отримуючи безплатні харчові продукти, переселенці можуть і мають спрямувати сили та кошти на пошук роботи або здобуття нової спеціальності. Якщо ж ідеться про компенсацію квартплати, то сума цієї компенсації має постійно зменшуватися. Наприклад, три місяці – 60%, наступні три місяці – 40% і останні три місяці – 20%. Після чого сім'я має справлятися із цими витратами самостійно.
Звичайно, ми зараз не говоримо про соціально незахищені верстви населення. Тут підхід буде іншим. Але здорова людина працездатного віку, отримуючи допомогу будь-якого виду, має розуміти, що вона є кінцевою. І вона має шукати роботу.
Але економіка скорочується, а місто, мабуть, не може створювати робочі місця. Однак може і має залучати міжнародні організації, які мають ресурси для реалізації широкого спектра програм, спрямованих на стійку інтеграцію ВПО у громади, в яких вони опинилися. Тренінги, курси, гранти на організацію своєї справи – усе це вже робили ООН, МКЧХ, УВКБ ООН, ЮНІСЕФ та інші після 2014 року.
"Внеском" у ці програми з боку муніципалітетів можуть бути й місця для проведення тренінгу, і залучення як тренерів фахівців із боку місцевого бізнесу, і допомога з орендою комунальної власності – невеликих приміщень під майстерні та кав'ярні, й багато іншого, що не потребує прямого фінансування з бюджету.
Тим паче, що свої рідні домівки покидають насамперед люди, які відбулися, – спеціалісти у своїх галузях, зі знанням мов. То чому б муніципалітетам не допомогти їм залишитися у своєму стані, утримати від виїзду за кордон і збільшити власну конкурентоспроможність завдяки цим кадрам?
Джерело: "ГОРДОН"
