+20 Київ
Венеціанський фестиваль зіштовхнув у програмі два документальні фільми про війну, яку Росія принесла в Україну.
Український фільм "Пісні землі, що повільно горить" Ольги Журби й "Росіяни на війні" Анастасії Трофімової запропонували свої погляди на те, що відбувається.
"Росіяни на війні" – це публіцистика, знята в російській частині, яка воює в окупованій Луганській області. Її герої – прості чоловіки, які опинилися на війні. З різних причин: більшість вирушила по гроші, хтось – із патріотичних міркувань.
Вони діляться відповідями на запитання про цілі війни, повторюючи мантри російського телебачення: "єдиний народ", "брати", "ми на чужій землі, але винні всі" тощо.
Іноді здається, що фільм зроблено на замовлення розумних чиновників міноборони РФ чи ФСБ.
Незважаючи на розуміння автором фільму характеру агресії, російські солдати олюднюються у фільмі. Вони – чергові жертви держави, послані, як і багато поколінь до них, на забій у явно несправедливій війні. Вони можуть розплакатися, говорячи про загиблих товаришів, обуритися несправедливістю влади, але вони не сперечаються з правом держави відправити їх безглуздо помирати.
Головний герой українського фільму – вибачте за невластиву мені пишномовність – народ, який живе в тягучому просторі війни.
Звідси й візуальний стиль – загальні плани, довгі кадри, точні акценти й деталі, які підкреслюють множинність доль, із нарисів життя яких складається ця картина.
У пам'яті залишається вражаючий неквапливий проїзд, знятий із кабіни вантажівки, яка везла труну загиблого українського воїна. Він триває, за відчуттям, хвилин шість і фіксує десятки, якщо не сотні людей, які стоять на колінах уздовж зимової дороги, що в'ється карпатськими горами.
Це поетична кінометафора, а не звична сьогодні публіцистика. Наповнена, на відміну від швидкоплинної теледокументалістики, відчуттям протяжності війни й того, що називають фатумом. Роком чи долею.
У цьому полягає різниця послань двох фільмів: в українському – народ як суб'єкт історії, у російському – як пасивна жертва свавілля.
Джерело: Александр Роднянский / Instagram
Опубліковано з особистого дозволу автора
