За 50 років діти садистів, які були в Бучі, витрачатимуть пенсію вбитого ЗСУ батька на те, щоб оплатити інтернет і написати в соцмережах коментар про Бандеру

Тепер це ми з вами. Дідусі й бабусі, у яких найважливіший тост до кінця життя буде "лиш би не було війни".

Я цього дня зазвичай постив інфографіку про реальну кількість загиблих у Другій світовій. Мене завжди судомило урочисте й святкове ставлення до військових дат. Замість відторгнення пафосні паради та пишномовні розмови створюють навколо війни якусь романтичну поволоку. Дають дітям відчуття, що це така пригода героїчна з білими кіньми й гарантованим хепі-ендом. Так мені здавалося.

Сьогодні я не знаю, що казати. Слова "ніколи знову" виявилися порожнім звуком. Як раціоналізувати, що цивілізація має таку коротку пам'ять? Що пропаганда сильніша за критичне мислення. Що люди, які мають у сім'ї історію смертей і мук, з такою радістю відтворюють і підтримують ті самі сценарії. Що похоронки, розруха, злидні, голод, нікчемне існування – це недостатні уроки, цього бракує, щоб засунути свої амбіції глибше і зробити що завгодно, лиш би не повторилося.

Може, ви знаєте? Невже телевізор перемагає генетичну пам'ять? Чи означає це, що за 50 років діти садистів, які були в Бучі і зараз довбають "Азовсталь", витрачатимуть пенсію вбитого ЗСУ батька на те, щоб оплатити інтернет і написати в соцмережах коментар про Бандеру? Поки що не бачу жодного аргументу проти.

За різними оцінками, у радянській армії та партизанських загонах, які воювали з фашизмом, було понад 7 млн українців і приблизно 1,5 млн білорусів. Загальні людські втрати України у війні, включно з убитими, померлими, загиблими в концтаборах, евакуйованими, тими, кого етапували разом із німцями, становлять до 14 млн осіб. Частка України у втратах СРСР від Другої світової – приблизно 40%. Цю перемогу Союз здобув багато в чому ціною нашої крові та нашими руками. Може, саме тому сучасний лідер СРСР так легко "повторює" свою криваву гру – тому що в пам'яті у нас більше страждань, ніж у них?

Я, як ми всі, чекаю нашого дня перемоги більше, ніж будь-чого у своєму житті. Впевнений, що він настане. Упевнений, що ми святкуватимемо його з гордістю й захопленням. Що до Києва приїжджатимуть усі найсильніші лідери найсильніших країн і тиснутимуть руки нашим військовим, бо ці фото ще довго підвищуватимуть рейтинги. Що фліску, і не тільки, нашого президента особисто продаватимуть на аукціонах найвищі керівники Європи та світу, доки не закінчаться фліски.

І поважатимемо своїх ветеранів ми будемо щиро. Навіть коли повернемося у звичну стихію срачів і політичних перепалок, однаково будемо. І діти наші розповідатимуть своїм, як пережили евакуацію та всі ці страшні слова, які ми слухали на нудних уроках у школі.

І голоси у нас тремтітимуть, і вставати, коли грає "Червона калина", ми, напевно, будемо тепер завжди. Тепер ми з вами.

Джерело: Андрій Ставніцер / Facebook