-13 Київ
Пів ночі йшла війнонька, тремтіли шибки, смикалися двері. Не спала, чекала повідомлень від дітей.
У дітей війнонька йшла ще дужча, писали повідомлення.
Зранку ми розтопили котел, погнало гарячу воду у трубах. Ще холодно з ночі, але це не той холод, коли будинок непрогрітий і ти його грієш, грієш, а він ніяк не відмерзне.
Як тіло грієш. Наче вже й тепло пішло, а тіло звично трусить.
Лишилося протриматися ще дві доби, і в цій зимовій бійні ми знову виживемо.
Тіло крутить і ламає. Бо не спала, трималася на низькому старті – бігти, ховатися. Якщо встигну. Але я все ж за містом, тут менше обстрілів. А як же болять тіла в тих, хто провів цю ніч в епіцентрах нічних обстрілів, на підлозі в коридорі, на підлозі в метро.
Біль тіла після таких ночей – ознака сьогодення.
Мої друзі – на фронті. Там епідемія простудних захворювань. Не дивно.
І не дивно, що фронтові тіла змучено найбільше. Питаю у друзів, що і як, відповідають, що гівно. Питаюся, що гівно – хвороба чи війнонька. Відповідають: "Усе гівно".
Не можу не погодитися.
Але в іншій розмові я відповідаю на питання, що можна зробити з переводом після поранення. Мені відповідають: "Скоріше б відновитись і їхати".
На фронт.
Скоріше б відновитись і їхати, там далі нецензурне, тому цитату обриваю. Там далі досконально розповідається, що має зробити людина з тими, хто веде обстріли міст України.
Нам треба допомога.
Нам не треба везти гарячі супчики, щоб роздавати їх на вулицях. Із цим справимося.
Про нас просто треба говорити.
Одна людина написала: "Якщо сьогодні кожен із моїх іноземних френдів напише хоч рядок про Україну, про те, що роблять з українцями, це вже буде допомогою".
Трохи наївне побажання, авжеж?
Але це працює. Якщо ви дивуєтеся, просто повірте. Це працює.
Про нас треба говорити.
Джерело: Diana Makarova / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
