+5 Київ
Випало мені опинитися в невеликій відпустці. Настільки крихітній, що я, якщо чесно, довше добиралася до моря, ніж насолоджувалася його чудовими краєвидами.
Шлях був важким, виснажливо довгим, із поїздами, автобусами, пересадками, затримками, кордонами, митницями, перевірками. Із різними мовами й культурами, з різними людьми, погодою, валютою, їжею.
Три доби від Харкова до Ларнаки.
Але, знаєте, я подумала: це правильно. Світ має змінюватися поступово. Не можна ось так одразу вийти із прифронтового міста з його забитими фанерою вікнами, нескінченними сиренами, балістичними ракетами – і потрапити на набережну з пальмами, свіжим кокосовим соком і дітьми, які регочуть, на величезних надувних фламінго.
Ми б збожеволіли.
А так всесвіт змінюється м'яко, без шокової терапії. З кожним кілометром дороги – нові відтінки. Ось дивишся у віконце купе – а за Полтавою вже не зяють дірки в дахах будинків. А ближче до Ужгорода – підлітки з рюкзаками поспішають на урок. У справжню, не підземну школу.
І з кожним новим містом ширше розтягуються усмішки на обличчях перехожих.
"Добрий день", "Дзієн добри", "Калімера".
Ти й сам усміхаєшся. Усьому. Буквально. От ліхтарі горять на вулицях – це ж приголомшливо. А он там, у небі, летить звичайний пасажирський літак – дивовижно.
А потім ти, нарешті, добираєшся до моря. Сідаєш на великий теплий камінь і жадібно вдихаєш гаряче солоне повітря. Сидиш, як заворожений, не знімаючи рюкзака, у куртці із зім'ятими по всіх кишенях квитками на п'ять автобусів, і слухаєш чайок.
Ось він – шум прибою замість сирен, повідомлення про температуру води замість повідомлень про Shahed, прогулянкові катамарани замість військових вантажівок...
Ось він – світ без пуйла. Який же він чудовий.
У ньому чудово все. Усе. І пересмажена на вогні кукурудза, і пісок, що налип на ноги, і комарі, і навіть медузи.
Я думала, зможу "вимкнути" Харків хоча б на кілька днів. Не переживати, не дивитися Telegram-каналів, не читати новин. Але ж ні. От і зараз сиджу на вечірній набережній і постійно хапаюся за телефон: "сьомий вибух у місті", "дев'ятий", "15-й".
– Що там пишуть? Куди прилетіло? – підсідає до мене жінка років 40. – За виразом обличчя видно, що землячки.
Яна з Куп'янська, це невелике містечко в Харківській області. Свою історію жінка розповідає спокійно, без надриву. Раз у раз повторює: "Головне, що всі живі".
Сім років тому Яна поїхала важко працювати за кордон "по 12 годин на кухні, практично без вихідних, прикинь". Мріяла про свою квартиру в рідному містечку і, так, накопичила потрібну суму.
– Маленька, усього 46 "квадратів", проте своя, – сяє Яна, коли згадує, як вибирала шпалери для коридору.
Пам'ятає, і яка була незвичайна різьблена ручка на тумбочці, і якої висоти торшер у спальні. Ремонт Яна закінчила якраз у середині лютого 2022 року. Сьогодні немає більше ні тумбочки з різьбленою ручкою, ні квартири, ні будинку, ні Куп'янська як такого. Руїни.
Яна знову поїхала до чужої країни і важко працює.
– Я однаково повернуся, – прощається жінка, – я без Куп'янська жити не можу.
І йде вдалину пляжним піском, напевно, назавжди.
Я залишаюся сидіти на старенькій лавочці під пальмою. Проводжаю поглядом кожен літак у небі, кожну морську хвилю, кожного малюка на самокаті.
Яким же прекрасним є світ без пуйла.
P.S. Завтра назад. Поїздами, автобусами з пересадками, кордонами, перевірками. З різними мовами й культурами, людьми, погодою, їжею.
Джерело: Анна Гин / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
