+10 Київ
Сьогодні прокинулися від вибуху ракети. Звук був такий потужний, що, здавалося, прилетіло в під'їзд. Вікна задрижали, папуга закричав, доберман помчав у ванну. Доброго ранку.
"Іскандер" – його ні з чим не сплутаєш.
Пролунало в абсолютній тиші, у пабліках не було жодних попереджень. Я навіть написала в чат району, запитала – це вже наслідки відмови США надавати нам розвіддані чи ще ні? Люди підказали, що тривога була, просто вона тривала понад 11 годин.
Дістала із шафи іменний нашийник. Рідко ним користуюся, він надто яскравий, маркий. Але на ньому великим виведено ім'я Гектора й мій телефон. Вдягаю його під час масованих обстрілів. Якщо рвоне поруч, і собака зі страху побіжить, то більше шансів знайти.
Вийшли. Посеред двору стоїть молода жінка з немовлям на руках. Малюка загорнуто в теплу ковдру, а мама – у домашньому халаті й капцях. Холодно.
Мабуть, зчитавши моє німе запитання, вона почала виправдовуватися речитативом:
– Злякався вибухів, не могла заспокоїти, він на свіжому повітрі краще засинає, на балкон до скла виходити страшно, от і вискочили сюди.
Я запропонувала потримати дитину, поки вона збігає одягнеться.
– Ні, ні, що ви?! – занепокоїлася жінка і ще міцніше вчепилася руками, які почервоніли від холоду, у свій згорток.
Материнський інстинкт – він найсильніший. Так влаштований світ.
Я часто згадую одну моторошну харківську історію. Вибух газового балона у звичайній багатоповерхівці. Був грудень 2012-го, чоловік заніс балон у квартиру, де жила його сім'я – дружина, троє доньок і маленький онук. Балон вибухнув, пожежа була дуже сильна, вижити якимось дивом вдалося лише одній із дівчаток.
Я тоді працювала в польовій журналістиці, ми знімали буденний репортаж неподалік і за дзвінком редактора одразу кинулися на місце. Приїхали першими, раніше за "швидкі".
Не описуватиму всього жаху, який ми побачили. Обвуглені іграшки, розкидані у дворі, тоді, 13 років тому, ще не були "типовою" картиною в Харкові.
У пам'яті назавжди залишився вчинок старшої дочки. Її звали Люба, їй було трохи за 20. Вона встигла вискочити з охопленої полум'ям кімнати на балкон. Однією рукою вона тримала свою семирічну сестричку Сашу, іншою – притискала до грудей 10-місячного синочка Клима.
Так, я пам'ятаю їхні імена.
Люба кричала. Люди чули її й бачили. Але не встигли нічого зробити. Ця дівчина, зовсім молода мама, стрибнула з 10-го поверху – спиною. Так вона спробувала врятувати свого малюка.
Господи, якої ж сили має бути цей материнський інстинкт, щоб зробити крок у прірву ось так. Рятуючи дитину.
Я часто думаю про це.
Ми нещодавно балакали з донькою телефоном, вона поверталася з роботи. Вона в мене в Ізраїлі зараз, і ми зазвичай зідзвонюємося, коли вона їде в автобусі додому. Просто в момент нашої розмови Саша читає вголос новини "терористи замінували автобуси в Тель-Авіві".
– Виходь негайно! – кричу я у слухавку.
До наступної зупинки ще три хвилини.
І ось за ці три хвилини, за 180 секунд, я не просто посивіла, постаріла, померла… Я вбила й розчленувала кожного терориста на планеті, спалила їхні будинки, міста й сім'ї.
Материнський інстинкт, так.
Завтра – 8 березня. У світі по-різному ставляться до цього дня. Десь він про гендерну рівність, десь – про емансипацію, десь – про весну, десь – про новий фен і плюшевого ведмедика. Але в будь-якому разі він про жінок. Буде багато квітів і листівок.
Я теж хочу надіслати всім жінкам світу листівку. З квітами, з України.
Немає нічого жахливішого за цю "картинку". На ній Аня, моя сусідка, і її єдина дитина – Артем.
P. S. Хто може – передайте, будь ласка, мою листівку й тим жінкам в американському Конгресі, які аплодували своєму лідеру вчора. Скажіть їм, що після їхніх овацій, тріумфу про "врятовані мільярди доларів", в українському місті Харкові стоїть посеред двору молода жінка. На холоді, у домашньому халаті й капцях, заколисує малюка. Він злякався вибуху російської ракети, яка прилетіла в сусідній двір.
Джерело: Ганна Гін / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
