-1 Київ
Сьогодні вперше несла мамині улюблені жовті хризантеми не додому, а на цвинтар.
Два букети, мамулю, як завжди, – від нас із Сашком і від твого Єсеньки.
Відтоді, як тато сів у інвалідне крісло, він завжди напередодні маминого дня народження намагався нишком сунути мені в кишеню грошенят: "Це на букет від мене".
Я вічно відмовлялася: "Тату, є в мене гроші, не вигадуй!"
А він ображався. Казав: "Анько, візьми, мені це важливо, я ж чоловік, це я маю квіти вам купувати".
Постояла біля могил, поплакала. Цвинтар уранці порожній, ні душі.
Снігом замело мої хрести, таблички замерзли. Я їх руками відігріла.
Із днем народження, люба.
У нас усе добре. Сашенька диплом отримала, з відзнакою. Додому рветься, але я її поки що не пускаю. Холодно у нас дуже. Від учора немає світла, зв'язку, води, опалення. Знову масований ракетний удар по всій Україні. Але наші відремонтують, мамо, ти за мене не хвилюйся.
Назад із цвинтаря їхала, радіо в машині спіймало якусь російську хвилю. "Найбільшу загрозу вашому життю становлять українські бандформування та націоналісти", – сказав мені дядько тривожно-пафосним голосом.
Так захотілося розірвати його. Навпіл. Ось цими задубілими руками.
Ніби нічого людського в мені не лишилося. Тільки біль і ненависть.
Біль і ненависть.
Джерело: Анна Гин / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
