0 Київ
Женька пише: "Не можу знайти квартиру у Кропивницькому, не здають біженцям із собакою". Оббігала все місто, благає, плаче.
Ірка ночує в машині десь під Вінницею, бо три коти і шиншила.
Маринка виводить свого мопса лише у темний час, щоб нові львівські сусіди не побачили і не розповіли господині.
У мене таких історій десятки, як не сотні.
Скажіть, люди, що з вами не так? Поясніть мені, що зробить собака з вашою двокімнатною у хрущовці? Їб...не по кухні з "Граду"? Запустить крилату ракету в душову? Що? Болонка насипле шерсті на килим? О, жах! Питання одного вологого прибирання.
Кіт зачепить лапкою бабусину гардину? Викиньте цю гардину нахрін. Вона не варта сліз хлопця, який, стоячи на колінах, вчепився в рудого кота і ридає під мамине: "Микито, синочку, відпусти, він буде мишок тут ловити, ми не можемо його взяти, нас не пустять із ним".
Що ще? Бульдог погризе ніжку стільця! Це просто нереальні масштаби катастрофи. У рейтингу п…здеця йдуть відразу після Бучі.
Люди, зупиніться. Кидайте цю свою улюблену приписку в оголошеннях "тільки без тварин".
Собаки, коти, папуги, навіть хом'ячки, хай їм грець, – це історія про тепло, про кохання і про гарну сім'ю. Я серйозно.
Безвідповідальні не рятуватимуть із-під бомбардувань і не тягтимуть через усю країну 12-річного лабрадора. Розумієте? Здайте їм житло, будь ласка.
Коли ви кажете: "Діти ще добре, але собака – точно ні", – це як ви б сказали матері, яка стоїть у вас на порозі з двома малюками: "Ну, дівчинку заводьте, а ось хлопчика не візьмемо, стрьомний він якийсь, ще стіни помалює".
Тварини у сім'ї – це завжди діти. Повірте мені, людині, яка так жодного разу і не спустилася в бомбосховище. Ні під час ракетних обстрілів, ні тоді, коли над будинком літали винищувачі. Чому? Бо в мене доберман. Із ним туди не можна, без нього неможливо. Ви ці очі бачили?
У 70-ті роки, у третю хвилю еміграції, батько проводжав в аеропорту родичів. Він багато розповідав про те, як митники та інші чекісти знущалися зі "зрадників батьківщини", відбирали і рвали книжки (а виїжджала переважно інтелігенція), обзивали, принижували. І він досі не може забути історію двох левреток, яких прив'язали до стійки реєстрації тому, що бракувало якоїсь коми в документі.
І господиня, каже, плакала так, і собаки, каже, вили так, що всі люди в залі очікування плакали, навіть чоловіки. Благали чиновників пожаліти цю сім'ю. Але ні.
Прошу вас, люди, не будьте, як ті чекісти.
P.S. Мені неймовірно пощастило, і я дякуватиму колезі до кінця своїх днів. Він просто віддав мені ключі від своєї квартири у Дніпрі, не запитавши ні про розмір собаки, ні про розмах крил птаха. Дякую, Руслане!
Джерело: Анна Гин / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
