+5 Київ
Я сьогодні зранку була у військовому шпиталі по волонтерських справах та випадково потрапила на день народження. І не було на цьому святі ані торта, ані повітряних кульок, але більш світлого, теплого моменту я давно не бачила.
Іменинниці виповнився всього рік. І в цей відповідальний ювілей вона прийшла до батька. Ну, як прийшла, принесли.
Крихітка вже має аж вісім зубів, а ще впевнено каже "мама", "тато", "дай-дай-дай". Відібрала в мене ключі від автівки й намагалася їх зжерти. Моя пташка золота.
Дивно бачити малечу в палаті шпиталю. Зазвичай тут похмуро, сумно, навкруги багато горя й болю. А сьогодні ніби вийшло сонце. Сонечко. Марічка.
З татових рук не злазить, обіймає, скучила. А чоловік від того аж сяє. Божечко, це так зворушливо.
Стас, позивний Дощ. Я б сказала Дощик.
Хлопець сам із Волині, до війська пішов добровольцем у перші дні великої війни. Тоді йому було всього 22 роки. Каже, спочатку брати не хотіли, бо занадто молодий. Але наполегливий.
Стас боронив країну в найпекельніших місцях, був у Бахмуті, в Авдіївці, під Куп'янськом. Кохану зустрів майже на передовій.
Даша. Військова медикиня.
Повертаюся до Даші, питаю: "А вас як занесло на фронт, таку юну?" Сміється. Каже, дідусь був військовим льотчиком, пішла по його стопах.
Даша – харків'янка, вирішила служити за контрактом ще 2019-го, а за пів року до кінця її служби почалося російське повномасштабне вторгнення.
У декрет дівчина пішла практично з окопу. Марічка народилася трохи раніше терміну.
"Стас був на бойовому завданні, вісім днів не виходив на зв'язок, ось я від нервового зриву і почала народжувати", – розповідає Даша.
Від цих історій нестерпно хочеться розридатися. Усі вони, наче зі сторінок старих книжок. І про те, як Стас виходив з оточення й пройшов 18 км пішки під обстрілами, і про те, як йому прийшлося стрибати с даху, рятуючись від ворожого безпілотника, і про те, як він тяжко звикає до "цивільного життя".
"Найважче – це тиша. Наче постійно чекаєш вибухів, та коли їх нема – починаєш божеволіти, – ділиться Дощ. – І, навпаки, буває – заснеш десь в окопі й тобі мариться, що ти вдома, у своєму ліжку, що війна давно скінчилася... А потім просинаєшся – ні, ти досі в цьому пеклі".
Усе це так щемко чути. Але ось воно – справжнє життя – гризе ключі від автівки.
Її тато живий і невдовзі одужає, її мама поруч. Хіба це не щастя? Хоч і перше свято в дитини без повітряних кульок і торта. Але подарунки сьогодні, звісно, були. Аякже.
Привітати крихітку збігся мало не весь поверх. Медсестри, санітарки, поранені.
Бо зараз так хочеться доторкнутися до світла.
Я доторкнулася, тому ділюся з вами.
І хай це щастя буде з тобою завжди, дівчинко. З днем народження, Марічко.
Джерело: Анна Гин / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
