+14 Київ
Не лише нафта, не лише санкції: у чому вигода Росії від агресії Ізраїлю і США проти Ірану.
Війна в Ірані, як я це багато разів повторював, вигідна насамперед Росії. Адже про деконструкцію системи влади там не йдеться. А якщо залишаються ті самі групи, Москва працюватиме з ними. Але водночас агресія Ізраїлю і США дає додаткові бонуси для Путіна.
Де помилився Трамп.
Трамп розраховував на венесуельський сценарій. Коли вбивство деяких представників іранських військових і політичних еліт змусить "нове керівництво" бути зговірливішим. І в такий спосіб піти на співпрацю зі США. Не лише в питаннях ядерної програми, а й у питаннях, наприклад, торгівлі нафтою. І якби вийшло, то Трамп в руках мав би важелі впливу на світовий ринок нафти й газу. Адже маючи активи у вигляді "венесуельських" та "іранських" обсягів, ти інакше говориш із країнами ОПЕК. До речі, для держав Аравійського півострова (партнерів США) це далеко не найкраща перспектива.
Але США не розрахували стійкості іранської політичної системи. Яка вкрай жорстка й жорстока у визначенні контурів зовнішньої політики, ідеологічних меж. Але водночас конкурентна всередині останніх. Тут і політичні суперечки, і виборність головних органів (включно з радою експертів), і паралельні структури, і "держава в державі". Це не забаганка, це потреба для збереження режиму у складній за своєю структурою (демографія, етнічний склад, відносини із сусідами, внутрішні диспропорції розвитку) країні. Парадокс, але керівний режим Ірану зробив те, що активно радять "будівельники демократії" – відбудував сильні інституції. На свій лад і не зовсім "демократично". Але як є. І це дало свої результати: убивство одного політика, воєначальника, релігійного лідера нічого не дає. Коли є активна інституція, рішення залежить від рівня її можливостей, розвитку, корпоративної культури, зрештою. Тобто керівник відомства – радше політична фігура й рішення ухвалює не він, а відомство (структура).
США й Ізраїль мають, імовірно, мережу інформаторів і партнерів усередині системи в Ірані. Але на середньому рівні. Відповідно, щоб спрацював кейс Венесуели, їм потрібне кар'єрне зростання "своїх людей". Простіше кажучи, доведеться послідовно вбивати всіх, хто вищий за рангом. Довго й немає гарантій результату.
Іран, розуміючи, що ведення війни зі США й Ізраїлем у класичних межах веде до поразки, обрав тактику розширення поля конфлікту. Простіше кажучи, робити так, щоб війна стала проблемою якнайбільшої кількості держав. Які й так не прагнули палко підтримувати ідеї Білого дому. І якщо (точніше, коли) хвиля тиску на США набере сили, входити в новий переговорний процес. Заявивши на внутрішньому полі про "перемогу" й "захист своїх цінностей".
З іншого боку, на відміну від Путіна в агресії проти України, Трамп, починаючи агресію проти Ірану, був украй стриманий у заявах про мету операції – знищення потенціалу (ядерного, ракетного тощо) є дуже суб'єктивною штукою. Успіх ракетних ударів є. І американський президент може заявити про свою "перемогу", розпочавши переговори з черговим "новим" іранським керівництвом.
І от на цьому підходимо до інтересів Путіна.
Перше і головне, що прагнутиме зробити очільник Кремля – надати "послугу Трампу". В обмін на ймовірну послугу в іншому напрямку в майбутньому. До чого це я?
Якщо режим залишається незмінним, але водночас частина відомих (і знайомих, зрозумілих, передбачуваних) його представників мертві й не можуть сісти за стіл переговорів, виникає питання "а з ким говорити?" І тут РФ, яка має ширші контакти всередині іранських еліт, намагається (точніше, поки натякає, спробує незабаром) запропонувати себе як посередника. Отже, з одного боку, Москва зберігає контакти з Тегераном, навіть незважаючи на провальні результати співпраці (для Ірану). З іншого боку – ось вона, послуга Трампу. За яку той буде готовий заплатити зустрічною послугою. Наприклад, Україною.
Друга складова – нафта. Але поки не про санкції. В українських ЗМІ багато інформації про так званий тіньовий флот РФ, про "сірі" механізми продажу нафти (наприклад, із заміною документів або довантаженням іншим сортом десь у Середземному морі). Є навіть статистика щодо зростання продажів (а не падіння) в річному вираженні. І багато інформації про падіння надходжень від продажу нафти в російський бюджет. На перший погляд – парадокс. Але, якщо подумати, то "сіра" схема продажу передбачає наявність продавця в безпечній юрисдикції. ЄС, Близький Схід, Африка. Формально не пов'язаний із РФ. Він одержує гроші від покупця. І питання на логіку – а навіщо такій прокладці легально переказувати ці гроші в російський бюджет? Якщо РФ має потреби у грошах на паралельний імпорт – читай, на купівлю зокрема матеріалів і комплектуючих для своєї зброї у США, ЄС, Японії, Кореї тощо. Правильно, значна частина нафтових грошей "на війну" залишається за межами Росії. Бюджет РФ, звісно, недоотримує. Громадянські статті скорочуються. А ось із військовими все ок. Адже частина грошей за межами РФ.
До чого тут Іран? Якщо дуже спрощено й примітивно, то на ринку важкої сірчистої нафти венесуельські, іранські сорти й російська Urals були конкурентами. Операція проти Мадуро прибрала одну проблему. Війна проти Ірану – іншу. І, крім зростання цін на нафту, виник дефіцит саме важкої сірчистої нафти, близької за характеристиками до російської Urals. Саме тому чотири дні тому дисконт російської нафти по відношенню до Brent (від $20 до $30 за барель) змінився "премією" у $5-7. У разі зростання цін до $100 за бочку. І вже тоді "сірий" нафтовий бюджет почав отримувати у два з половиною – тричі більше від виручки за продаж сировини. Тобто гроші на війну пішли. І це поки без санкцій.
А зараз, увага, про санкції. На початку 2026 року зустрічав інформацію, що РФ завантажила на танкери обсяги приблизно двомісячного свого експорту. І в умовах складнощів із реалізацією могла виникнути проблема наявності порожнього транспорту. General License від США звільнила ці обсяги на місяць. Але в танкерах умовно "двомісячна" норма. І ціни на ринку високі. Отже, зараз РФ отримує можливість половину цих доходів (пам'ятаємо про "сірі" гроші на паралельний імпорт) легально і спокійно запустити до свого бюджету. Який із дефіцитного різко стає профіцитним. Другий бонус. Водночас можливість продовження генеральної ліцензії ще на місяць-два вельми ймовірна. Щоправда, тут буде й мінус – ціни на Urals дещо просядуть. Але все одно це буде понад $70 за барель за оптимістичного показника, закладеного в бюджет РФ, – $59. Гарна премія.
І, зрештою, третій бонус. Мирні переговори. Процес під патронажем США був "успішним" з точки зору кількості, а не якості – дійсно обговорили безліч другорядних питань, не торкаючись основних. Простіше кажучи, домовилися, як слідкувати за припиненням вогню, але де, як і на яких умовах припиняти, обговорити не встигли.
Проте переговорний процес підійшов саме до основних тем. І тут, враховуючи різницю підходів і вимог, позиції української та російської делегацій почали нагадувати гру "хто перший зморгне". Тобто наполягати на своїх пропозиціях в очікуванні, що твій опонент "грюкне дверима" і вийде з процесу. Саме вийде, чим серйозно розлютить Трампа. На жаль, але емоційність одного американського політика справді стала чинником міжнародної політики.
Так от, поки Трамп зайнятий Іраном, українське питання не є головним. Тобто Путін отримав час, коли, не говорячи "ні", він може спробувати змінити ситуацію у війні. Та ще й за умов, коли різко збільшився приплив грошей на ту саму війну. Простіше кажучи, Росія отримала можливість чергової "останньої спроби літнього наступу". Водночас, якщо нафтові гроші йтимуть і далі (тобто війна США проти Ірану затягнеться до травня) без необхідності примусової мобілізації – кошти на фінансові інструменти знову є.
А що ж Україна?
І тут постає логічне запитання про позицію України. Якщо сприймати ситуацію лінійно і просто очікувати на реакцію (допомогу, заяви, підтримку) з боку партнерів, нам буде складно.
Але війна в Затоці – це можливість вийти на нові несподівані партнерства. Зокрема з державами, які з нашого питання були підкреслено нейтральними. Нейтральними вони й залишаться, але якщо Україна виявиться здатною на ефективну політику в регіоні, ми можемо отримати більше, ніж просто заяви про підтримку – можливості на технологічному, фінансовому, політичному полі на кілька років.
Джерело: Ігар Тышкевіч / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
