+1 Київ
Шановний український народе, активісти і просто небайдужі! Звертаю вашу увагу на те, що головна битва сьогодення – це не бої за Карлівку, Новоолександрівку чи Вовчанськ. Набагато більша вирішальність – у двобої різних поколінь військових. І мова не про вік, а про менталітет. А боротьба – не за тактичні чи навіть стратегічні успіхи, а взагалі за принциповий шанс сил оборони добитися успіхів.
Це боротьба двох людських культур.
Одна, котра прийшла до нас через Росію, – це примус і репресії, тиранія одного лідера й безправність усіх інших. Інша – це питомо наша й частково західна: коли країна є територією договору вільних людей, коли війна – справа особистого вибору (але і з повними й потужними політичними наслідками цього вибору).
В окопах – раби без прав чи добровольці з гідністю? Проблема, що український народ, як не дивно, в окопах слабко розрізняє ці два підходи. На жаль, велика кількість людей, обмануті риторикою про єдиноначаліє і дисципліну, не усвідомлюють, коли ці корисні принципи доводяться до маразму. Коли заправляння ліжок і побілка бордюрів стають важливішими, ніж навички виживання та бойова ініціативність.
Для мене це незбагненно: українці свого часу повстали проти авторитаризму Януковича, але донедавна надто кволо позирали на колективного "януковича" в українській армії.
Збройна боротьба за нашу країну у 2014-му і 2022-му породила (або, скоріше, відкрила) нам чудових та ефективних військових лідерів. Вони в ситуації управлінського хаосу й історичної невизначеності швидко зорієнтувалися, куди стріляти й куди спрямовувати броньовані машини.
Окрім того, велика кількість "класичних" військових частин стали працювати зовсім по-новому (мені пощастило в такі потрапляти).
Натомість ті негідники, котрі у 2014-му і 2022 році проявили себе з найгіршої сторони, не те що не були покарані за бездіяльність чи хоча б відсторонені, а взяли реванш, і досі задають тон, і на великий відсоток визначають правила й порядки у Збройних силах. Під лозунг "вірю в ЗСУ" ці кадри продовжили ці ж ЗСУ і знищувати. Приклад мого побратима Миколи Коханівського – свіжий і болить.
Це люди, котрим байдуже, воювати проти Путіна чи за Путіна, за НАТО чи проти НАТО, у них немає жодних переконань. Лише колосальна вправність у показусі й брехні для начальства і пригніченні підлеглих.
Зараз нове покоління командирів, покоління 2014–2022-х років повстає проти старого і байдужого. Молоді (не завжди віком, а завжди душею) люди прагнуть воювати й перемагати, старі (часто лише за світоглядом, а не роками) – хочуть будь-якою ціною лишатися на посадах і командувати підлеглими. У тому числі й ціною нашої перемоги.
Це головна битва, до неї мусять бути приковані всі наші погляди.
Джерело: Ihor Lutsenko / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
