$41.49 €45.18
menu closed
menu open
weather +30 Київ
languages
Павло Казарін
ПАВЛО КАЗАРІН

Український журналіст, військовослужбовець

Всі матеріали автора
Всі матеріали автора

До держави-агресора добре або дуже добре ставиться 57% населення України. Чому тоді Європа не має повертати Росію в ПАРЄ?

Європейські політики бачать в Україні країну, яка не хоче воювати, вважає журналіст Павло Казарін.

Ми люто обурюємося щодо Європи, яка повернула Росію в ПАРЄ. Але чому нам здається, що вона має чинити інакше?

Приміряймо на себе оптику умовного європейського політика.

Є Україна. Країна, на яку напала сусідня держава. Агресор анексував регіон і окупував ще два. Протягом п'яти років загинуло 13 тис. осіб. Європейський політик відкриває соціологію і бачить, що на п'ятий рік війни до держави-агресора добре або дуже добре ставиться 57% населення України. Погано або дуже погано – лише 27%. Ще 15% – не визначилися. Водночас динаміка цілком очевидна – ставлення покращується щороку.

До того ж кількість тих, хто хоче жити із сусідом без кордонів і митниць, сягнула 48%. 38% хочуть припинення воєнних дій та замороження конфлікту. Ще 22% готові надати окупованим територіям автономію у складі країни. Битися до переможного згодні лише 18% жителів України.

У європейського політика немає підстав сумніватися в цих цифрах. Адже на президентських виборах 73% українських виборців підтримали людину, яка пропонувала "просто припинити стріляти". І за два місяці після її інавгурації 50% обивателів чекають, що новий президент "вирішить питання припинення вогню на Донбасі".

Список пріоритетів узагалі ілюстративний. 38% чекають зниження тарифів. 20% – підвищення соцстандартів. А тих, хто очікує зміцнення армії, і тих, хто хоче нормалізації відносин із Росією, порівну – по 12%.

Соціологія безстороння. Європейський політик бачить у цих цифрах країну, яка не хоче воювати. Яка втомилася від витрат. Яка хоче миру. Яка готова розплачуватися за мир суверенітетом. І чому він у цей момент має поводитися, як яструб, якщо яструбами відмовляються бути люди, на яких напали?

Він бачить, що в наступному українському парламенті проросійські сили сформують другу за величиною фракцію. Що повернення Криму вважає пріоритетом лише 7% жителів. Що Україна до того ж – це країна фінансово неосвічених громадян із лівими й авторитарними поглядами на свободу й економіку.

І в цей момент він резонно думає про те, чому тягар санкційних витрат має лягати на його співгромадян. Якщо жителі країни, заради якої ці санкції вводили, налаштовані цілком капітулянтськи.

Ми аплодуємо грузинській делегації, яка підтримала в ПАРЄ українську позицію. Але 10 років тому ми поводилися щодо Грузії так само, як сьогодні поводиться щодо нас Європа. Після війни 2008 року 30% українців вважали Грузію агресором, 25% – Росію, а провину на обидві сторони покладало 20%. За рік із лишком у другому турі українських президентських виборів зійшлося двоє політиків, кожен із яких підтримав у тому конфлікті Москву.

Ми говоримо про те, що Європа нас зрадила. Що, вибираючи між цінностями і грошима, вона вибрала друге. Згадуємо Судети та історію Другої світової. Але давайте начистоту.

Європа поводиться так, як поводиться сама Україна. Якщо ми не готові до витрат, то чому до них мають бути готовими за нас французи й німці? Якщо ми маримо про мир з агресором, то чому про нього не мають мріяти Берлін і Париж? І якщо ми голосуємо за повернення в парламент "російської делегації" з партії Віктора Медведчука, то чому цього не можуть робити європейські парламентарії?

Лицемірів ніхто не любить. Немає сенсу говорити про цінності і діяти всупереч. Нам здається, що право на цю етичну формулу відтепер належить нам.

Але насправді воно належить європейцям.

Джерело: "Крим.Реалії"

Опубліковано з особистого дозволу автора

Блог відображає винятково думку автора. Редакція не відповідає за зміст і достовірність матеріалів у цьому розділі.