$40.53 €43.57
menu closed
menu open
weather +22 Київ
Павло Казарін
ПАВЛО КАЗАРІН

Український журналіст, військовослужбовець

Всі матеріали автора
Всі матеріали автора

Керченський стрілок – не симпатик Києва. Російські телеканали, які натякали на "руку Києва", опинилися у глухому куті. Як і ті, хто звинувачував "руку ФСБ"

Безсистемність трагедії в Керчі змушує думати лише про те, що від умовного "колумбайна" сьогодні не захищений ніхто, уважає журналіст Павло Казарін.

Війна витісняє випадковості з наших радарів. Ми перестаємо бачити збіги, ексцеси та побутові трагедії. Замість цього ми шукаємо причини, наслідки і змови. І навіть якщо їх немає – ми все одно їх знаходимо. Трагедія в Керчі, де студент розстріляв однокашників, стала саме такою історією. Соцмережі змагаються в конспірології і порівнюють Керч із Бесланом. Керченського розстрілу немає поза війною й анексією – ми вписуємо його у звичний контекст. Щоб зробити звичні і знайомі висновки. І не тільки ми.

Ми звикли до того, що знаємо ім'я зла. Нас привчили до цього останні чотири з половиною роки. Протягом цих років Україна звикла міряти реальність окопами.

Тому перші реакції на трагедію в Керчі були однозначними. Режисуру приписали ФСБ. Сценарій – Кремлю. А весь сценарій сприйняли як пошук casus belli (формальний привід для оголошення війни.  – "ГОРДОН"). Або для ескалації зовнішньої – з Україною. Або внутрішньої – з жителями анексованого Криму.

Для повноти картини бракувало лише кримськотатарського імені, зв'язків із "Правим сектором" та кваліфікації "теракт". Усього цього чекали. Але все це так і не з'явилося.

Виявилося, що керченський стрілок – не симпатик Києва. Не пов'язаний з опозицією. А спускати курок його змусила ненависть абстрактна, а не політична. Російські телеканали, які натякали на "руку Києва", опинилися у глухому куті. У тому самому, у якому опинилися ті, хто звинувачував "руку ФСБ".

Побутове насильство від політичного завжди відрізняється безглуздям. Перші вердикти слідства не схожі на оголошення сезону полювання на відьом. А звичні лекала перестають підходити для опису реальності.

Так, напевно, російський левіафан за підсумком трагедії виб'є собі ще кілька функцій контролю. Наприклад, посилить контроль над навчальними закладами. Або обмежить продаж зброї. Але для цього привід йому зовсім не потрібен. Точніше – він і так останні чотири роки живе всередині одного глобального приводу ("ми – оточена фортеця") і всередині нескінченної кількості локальних ("боротьба з п'ятою колоною").

Чотири роки тому Росія вирвала Крим із глобального і глобалізованого. Але повністю ізолювати його від світу вона не змогла. Від того самого світу, у якому підліткове насильство і розстріли людей стають звичною реальністю.

Штат Колорадо, школа "Колумбайн". Двоє учнів старших класів – Ерік Гарріс і Ділан Кліболд – у квітні 1999 року вбили 13 людей і поранили ще 23. Слідом були розстріли у Віргінському політехнічному інституті, початковій школі Сенді-Гук і в середній школі Марджорі Стоунман Дуглас. Сумарна кількість загиблих перевищила 50 осіб.

Ми вивчили слово "буллінг". Обговорюємо підліткову агресію. Сперечаємося про короткоствол як спосіб самозахисту. І відчайдушно намагаємося зрозуміти, як в успішній Норвегії міг з'явитися Андерс Брейвік.

Але спільною стає не тільки дискусія про насильство. Спільним іноді стає саме насильство. Світ став глобальним, і ця глобальність поширюється не тільки на те, що нам подобається.

Ми справедливо говоримо, що до анексії Криму такого не було – і це правда. Але ця риторична формула здатна причесати наші емоції, а не логіку. Керченський убивця не керувався національним, конфесійним чи світоглядним під час вибору своїх жертв. Безсистемність цієї трагедії змушує думати лише про те, що від умовного "колумбайна" сьогодні не захищений ніхто. Ми можемо сподіватися на неповторення такого. Але ніхто не може цього гарантувати.

І якщо завтра така трагедія станеться на українському материку – ми назвемо спекуляцією спроби прив'язати її до того, що вже п'ятий рік поспіль теми війни, насильства і зброї прописалися в нашому житті.

Після керченської трагедії президент і парламент висловили співчуття сім'ям загиблих. Але дискусія про оголошення жалоби в Україні відбувалася лише в соцмережах. Причому той факт, що це була саме дискусія, – досить показовий.

Український обиватель досі не визначився з тим, хто живе на окупованих територіях – заручники анексії чи її архітектори. Якщо заручники – траур має бути. Якщо архітектори – можливі варіанти.

Сваритися з громадською думкою – все одно що намагатися відшмагати море. Громадська думка нагадує стихію – вона за своєю природою приречена бути суперечливою, часом істеричною і не завжди раціональною. Зрештою, це соціальні мережі – часом дуже багато нісенітниць люди говорять тільки через бажання сказати щось нове.

Але з державних інститутів вимагають більше. Просто тому, що на тлі колективного несвідомого вони уособлюють те саме раціо, яке має ухвалювати рішення під впливом емоцій. І в цьому сенсі неоголошений траур – це історія про два ненадіслані сигнали. Один із яких могли почути в самому Криму. Для якого трагедія стала безумовним шоком. У межах якого будь-яке публічне співпереживання ніколи не буде зайвим.

А другий сигнал могли надіслати "назовні". Іншим державам і їхнім громадянам, які стежать за долею окупованих українських територій у фоновому режимі. Куди нести квіти? Кому висловлювати співчуття? Із ким солідаризуватися в момент трагедії?

Крим залишився на периферії суспільної уваги в Україні. Його навіть немає в порядку денному кандидатів у президенти. Що не дивно – кількість переселенців із Донбасу йде на сотні тисяч, а з Криму – лише десятки. Політтехнологи не бачать у кримському порядку денному ресурсу, а тому вважають за краще ігнорувати. Але в тому й річ, що це питання не про інструментальність. Це питання про відповідальність.

Київ не може впливати на кримську повсякденність, але він може про неї пам'ятати. Може приструнити пергідрольне свавілля в міграційній службі. Навести порядок на адмінкордоні. Чітко проговорити, як жити на окупованих територіях так, щоб не порушувати українських законів. Усю ту малість, що коштує дешево, а цінується дорого.

Просто тому, що це тест на зрілість. Частина того самого іспиту, який Українська держава складає вже п'ятий рік поспіль.

Джерело: "Українська правда"

Блог відображає винятково думку автора. Редакція не відповідає за зміст і достовірність матеріалів у цьому розділі.