$39.39 €41.96
menu closed
menu open
weather +18 Київ
Павло Казарін
ПАВЛО КАЗАРІН

Український журналіст, військовослужбовець

Всі матеріали автора
Всі матеріали автора

Путін витратив мільярди, щоб його боялися, але зрештою з нього сміються. Тому він не припинить ховати своїх солдатів в українських полях

У Севастополі для проросійських людей крейсер "Москва" завжди був трохи більше, ніж просто корабель. Статус "убивці авіаносців" був просякнутий імперським масштабом і лоскотав его. Цей корабель будували для третьої світової, і його бойове чергування символічно підтримувало рівень домагань. Мовляв, якщо "Москва" несе службу, то від своїх амбіцій Росія не відмовляється.

Тепер "Москва" лежить на дні, а російські соціальні мережі проходять п'ять стадій прийняття горя. Спершу заперечували, потім лютували, тепер торгуються. Намагаються переконати себе, що ракетний крейсер затонув через американські підступи. Вони несамовито жонглюють версіями лише заради того, щоб не віддавати українській армії перемогу над власним символом. Але попереду на них чекає лише відчай і прийняття.

Утім, загибель "Москви" взагалі не має гарних версій. Спроба списати її на "помилки екіпажу" погано в'яжеться з іміджем "найкращої армії континенту". Хоча цей статус відтепер також досить умовний. На тлі того, що відбувається, усі комп'ютерні ігри, побудовані на ідеї "російського вторгнення в Європу", мають максимально безглуздий вигляд.

Російська армія погрожувала дійти до Ла-Маншу, але не змогла дістатися навіть Фастова. Те, що мало зламати Європу, не змогло зламати навіть Київську область. Вочевидь, Володимирові Путіну зараз дуже соромно. Він витратив мільярди, щоб його боялися, але зрештою з нього сміються.

Але ж для російського президента зараз настав момент істини. Він ішов до нього, починаючи із 2000 року. Таке собі роздоріжжя Достоєвського, на якому заведено визначатися з тим, тварина ти чи маєш право. Путін схожий на гравця, який поставив на зеро абсолютно все і тепер має чіткий намір не програти. Для нас це означає лише те, що він не перестане ховати своїх солдатів в українських полях.

До 9 травня лишається три тижні. Заведено вважати, що до цієї дати російська армія спробує досягти якихось успіхів. Москва спорудила із Другої світової війни громадянську релігію, назвала її "Великою Вітчизняною" і десятиліттями черпала легітимність із цього джерела. Перемогу над нацизмом було оголошено головним "зате", покликаним виправдовувати все, що було до війни, і все, що було після неї. Російська влада щоразу оголошувала себе спадкоємицею переможців і на цій підставі вимагала від решти світу вдячних поступок.

24 лютого цей кінь помер, і скакати на ньому більше не вийде. Відтепер Москва успадковує не в переможців, а в тих, хто програв. На російський парад приїдуть лише ті, кого не бентежать паралелі із країнами "осі". Росія до останнього заперечуватиме свій новий статус, але навряд чи її думка стане когось цікавити.

Кумедно. Росію десятиліттями сприймали як осередок побутового добробуту. До неї їхали по кар'єру, гроші та визнання. Трудова міграція слугувала "виправданням" для російських зарозумілості й пихи. Профіцит російського бюджету виконував роль "м'якої сили" – вигоди дружби з Москвою можна було порахувати за допомогою калькулятора. Відтепер усе це в минулому. Володимир Путін перетворив Росію на негарну подружку, у якої до того ж цокає годинник.

Часто намагаюся зрозуміти, що писатимуть про цю війну білоруські підручники. З українськими все зрозуміло. Із європейськими – теж. А як будуть років за 10 пояснювати собі всі ці події білоруси? Як вони описуватимуть статус своєї країни? Кого зі своїх співвітчизників визнають героями? Чиї прізвища гравіруватимуть на постаментах?

Це не пусте запитання. Протягом останніх 50 днів ми сперечаємося про те, як розмежувати колективну провину й колективну відповідальність. Намагаємося зрозуміти, де закінчуються громадяни й починається режим. Сердимося на тих, хто, як папа Франциск, намагається засуджувати війну, а не агресора. І якщо Путіна ми сприймаємо як продовження російського обивателя, то суперечки щодо того, чи можна ставити знак рівності між Лукашенком та білорусами, досі тривають.

До речі. На наших очах відбувається ще одна важлива зміна. Географія театру воєнних дій вплітає український схід і південь у національний героїчний концепт. Додатково до українського заходу, який мав цей концепт іще 70 років тому. Росія власними руками зшиває Україну на символічному рівні – відправляючи в небуття звичні ідеологеми про "ліво-" і "правобережжя".

Війна в нашій країні перестала бути справою лише військових. Вона стала національною та вітчизняною. Фронт тримають волонтери й підприємці, айтішники та пенсіонери, ті, хто платить податки, і ті, хто розбирає завали. У своїй спробі довести несправжність України Росія вкотре досягла протилежного.

Заперечення. Гнів. Торг. Розпач. Прийняття. Це ж не тільки про реакцію Москви на катастрофу "Москви". Це ще й про реакцію Росії на катастрофу Росії. 50 днів тому ця країна стала на ескалатор, який везе її вниз. І жодні слова не змінять траєкторії цього маршруту.

Наше покоління напише чудові мемуари.

Джерело: Павел Казарин / Facebook

Блог відображає винятково думку автора. Редакція не відповідає за зміст і достовірність матеріалів у цьому розділі.