ГОРДОН
 
 
Павло Казарін

Журналіст, оглядач проекту "Крим.Реалії" та ведучий телеканала ICTV.

Розмова про українську помісну церкву – це суперечка про те, що робить країну – країною, а громадян – громадянами

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою

Розмова про українську помісну церкву – це суперечка про те, що робить країну – країною, а громадян – громадянами. До того ж це розмова про кордони персонального і колективного.

Є два основні підходи до цього питання.

Один фланг вважає, що колективних ідентичностей не існує. Що персональні свободи непорушні навіть в умовах війни. Що будь-які спроби держави виходити за межі ролі збирача податей і нічного сторожа – невиправдані.

Інший фланг переконаний, що держава зобов'язана захищати свої кордони. І що прикордонні стовпи можуть бути дуже різними – включно з медійними та церковними. Особливо якщо сусідня держава використовує медіа і церкву як інструменти ідеологічного експорту.

Прибічники першого підходу переконані, що найкращий рецепт емансипації країни – простір свободи і фінансова успішність. Прибічники другого вірять у те, що без ідеологічного атланта небо цілком може впасти.

Найцікавіше, що мають рацію обидва табори. Україні випало жити в розділеному порядку денному.

З одного боку, набір наших цінностей визначено фігурою нашого супротивника. Протистояти Росії – означає протистояти всьому тому, що піднято у РФ на прапори. Ми приречені бути лібералами – просто тому, що цю ідеологію заперечує Москва. Ми приречені успадковувати демократичні підходи – просто тому, що вважаємо себе частиною європейської сонячної системи.

З іншого боку, наш ціннісний набір визначає війна. Яка незмінно зумовлює в суспільстві правий порядок денний. Той самий, у якому колективна ідентичність є пріоритетнішою за приватну свободу. Тому що лише під час війни держава може взяти громадянина, переодягти його в солдата і відправити в окопи захищати загальне і колективне ціною його особистого і персонального.

Тому ми приречені на ціннісну двозначність. Ми прагнемо не бути схожими на Росію – і відмовляємося від її ідеологічного контуру. І водночас прагнемо не програти війни – і тому креслимо власні лінії ідентичності.

Виокремити з цього рівняння яку-небудь із двох змінних неможливо. І тут важливо враховувати одну важливу деталь.

Уся нинішня війна – вона спочатку йде за ідентичність. У цьому сенсі будь-які порівняння з Ізраїлем спочатку кульгають. Тому що у євреїв не було ілюзій щодо того, що їх чекає у разі програшу у війні. А в українському варіанті вилка варіантів звучить інакше. "Ми хочемо бути українцями – вони хочуть бачити нас малоросами". І в цій дихотомії є чимало варіантів для компромісу.

А тому вся українська ревізія символів – це не більше ніж демаркація кордону. Межі між "російським" і "українським" світами. Тієї самої межі, якої ще 30 років тому не існувало в природі. Тієї самої межі, яка з 91-го року послідовно зрушувалася із заходу на схід, від Львова до Донецька.

І річ навіть не в тім, чи вдасться Україні створити помісну церкву на 27-му році свого життя. І не в тім, які корупційні схеми і далі існують у країні на п'ятому році війни. Річ у тім, що навіть у скепсисі не можна бути догматиком.

Джерело: Павел Казарин / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 
 
 
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 

Свіжі блоги