+6 Київ
Про посттравматичний стрес і ПТСР ми чули багато. Але сьогодні дедалі частіше лунає інший термін – посттравматичне зростання (ПТЗ). І для України він стає не просто психологічною концепцією, а, можливо, ключем до того, як ми житимемо після війни.
Посттравматичне зростання – це не про те, що рани загоюються й людина повертається до себе "колишньої". Це про щось значно глибше. Це момент, коли після втрати, полону, фронту чи руйнування звичного світу людина народжується наново. Коли внутрішній біль не зникає, але починає працювати як джерело сили, сенсу, нового погляду на життя.
Для багатьох українських оборонців дорога після травми – це не шлях "назад". Це шлях "уперед": до нових значень, до нової версії себе. У "Серці Азовсталі" ми бачимо це щодня. Люди, які пройшли крізь пекло, повертаються не слабшими, а справжнішими. І коли вони знаходять у собі здатність любити, будувати й підтримувати інших, ми бачимо: посттравматичне зростання – реальне.
Саме тому цю тему не варто відкладати "на після війни". Ми вже живемо в посттравматичній реальності. Кожна родина несе свій біль. Кожне місто, кожна громада. І якщо ми хочемо вижити як нація – важливо навчитися жити зараз, не чекаючи миру як чарівної дати, що все виправить.
Чому Україні потрібна своя модель ПТЗ?
Більшість світових моделей посттравматичного зростання – особливо американська – побудовані навколо індивідуального досвіду. Людина сама проходить свій шлях, сама знаходить нові сенси, сама вивчає власні зміни.
В Україні так не працює. Ми – країна, де люди живуть не "я", а "ми". Де родина – це не просто близькі, а фундамент. Де сусід, волонтер, побратим і громада – не абстрактні поняття, а частина нашого повсякденного виживання.
Ми переживаємо колективну травму, а отже, і зростання у нас може бути також колективним.
Українське ПТЗ – це:
- про силу спільнот, які тримають одне одного;
- про родини, що стають першою ланкою підтримки;
- про культуру, яка не дає нам розчинитися в темряві;
- про взаємодопомогу, яка стала основою нашої стійкості.
Ми бачимо, як спільний біль народжує спільну солідарність. Як у сім'ях, які пережили втрату, з'являється нове розуміння життя й любові. Як удови створюють ініціативи підтримки для інших жінок. Як оборонці після полону хочуть допомагати побратимам і навчаються на психологів.
Це не часті випадки. Але вже є позитивна тенденція. Це те, що вже формує новий український досвід.
Досвід "Серця Азовсталі": коли зростання стає практикою, а не теорією
Для нашої організації посттравматичне зростання – не абстрактне поняття з підручника. Це живі історії людей, з якими ми працюємо.
Ми бачимо, як оборонці повертаються із полону з глибокими ранами. Але разом із ними часто повертається здатність цінувати прості речі: ранкове сонце, тишу в домі, сміх дитини. Ці дрібниці стають якорями життя. І з них починається нове.
На наших програмах ми спостерігали, як люди не просто відновлюються психологічно. Вони роблять вибір жити інакше:
- вступають до університетів, щоб допомагати іншим;
- створюють волонтерські ініціативи;
- відкривають власні проєкти;
- об’єднують родини загиблих і полонених;
- стають підтримкою там, де ще вчора були самі в темряві.
Ці зміни стали для нас сигналом: Україні потрібна не просто реабілітація. Нам потрібна система, що дозволяє людям зростати понад травмою.
Саме так розпочалася наша співпраця з американським центром Boulder Crest, які застосовують методики ПТЗ саме для ветеранів. І, що важливо, за принципом "рівний – рівному". У березні 2025 року п'ятеро наших оборонців пройшли навчання у США, відчули його силу на собі й зараз стають тренерами для інших.
Зараз вони продовжують своє навчання в Україні. До кінця року готуємо перших 10 українських тренерів – ветеранів, які працюватимуть за принципом "рівний – рівному". Бо довіра – це основа будь-якого зцілення.
У 2026 році ми хочемо масштабувати програми ПТЗ, щоб ця підтримка стала доступною для багатьох українців. Ми активно співпрацюємо із державними інститутами, профільними міністерствами, щоб створити чітку методологію й передати її державі. І ми хочемо, щоб це стало не тимчасовою ініціативою, а довготривалою системою, частиною державної політики.
Україна після війни: народження нації, яка не боїться болю
Посттравматичне зростання не скасовує страждання. Воно не знецінює втрат. Воно не вдає, що все можна "пережити" й забути.
ПТЗ – це про те, що навіть у темряві може прорости щось живе. Ми всі поранені війною. Але ми всі здатні на зростання.
І якщо Україна зможе впровадити власну модель ПТЗ – не скопійовану, а створену з урахуванням нашої культури, нашого досвіду, нашої сили – це стане фундаментом нової системи підтримки ветеранів, родин полонених, загиблих, усіх травмованих війною.
Ми не можемо повернутися до себе "до 24 лютого". Та ми можемо стати собою – новими: сильнішими, глибшими, справжнішими.
І саме з таких людей будується Україна, яка переможе не лише на фронті, а й у майбутньому житті.
Джерело: "ГОРДОН"
