0 Київ
Дуже часто ми запитуємо себе: чи хочу я перемогти? І дуже часто відповідаємо: так, хочу. Чи буває перемога в PR? Що це таке і навіщо вона? І чому вона важлива не тільки для того, хто цим займається, але і для всього суспільства?
У PR про благодійність не припиняють гарячої дискусії: потрібен він узагалі чи ні?
Якщо на це дивитися з тієї позиції, що у світі потрібно робити добро, а потім кидати його у воду, то тоді так, не потрібен. Але якщо говорити про саму суть благодійності, то ми відкриваємо зовсім іншу тему: чому в соціальній сфері потрібна благодійність. Одна з головних причин полягає в тому, що у світі завжди буде існувати нерівність. Нерівність доступу до медицини, до продуктів, до можливостей. Так улаштований світ, ми не можемо його змінити.
Однак тут є два шляхи: ти визнаєш, що світ такий, і нічого із цим не робиш, або намагаєшся змінити його на краще, комусь допомогти. Одним надати допомогу просто тут і зараз, а іншим дати вудку, образно кажучи. Думаю, більшість погодиться, що допомога потрібна. Також більшість погодиться, що всім допомогти неможливо.
Ми говоримо про нашу країну і про нашу конкретну ситуацію. Є дуже багато людей, яким потрібна безпосередня допомога в лікуванні, продуктах, психологічній підтримці. Як, наприклад, Софія Толмачова. Серед 12 людей, які залишилися жити в Пісках (раніше було заможне селище біля Донецька), є вона і її син-інвалід. Жінка не може поїхати, не може його кинути, тому що його треба обслуговувати – у прямому сенсі його життя залежить від того, чи є вона поруч. У Пісках немає нічого і нікого, навколо тільки війна і розруха. І тут постає питання: чи потрібно їй допомагати? Відповідь однозначна – так. А чи потрібно про це говорити? Зробив же добро – кинь його у воду. Так, якби Софія Толмачова була одна. А якщо таких людей понад три мільйони, як повідомляє ООН?
І для мене це головна відповідь на запитання: чи потрібно говорити про благодійність у PR? Так! Тому що в цьому конкретному випадку PR – не спосіб досягти перемоги. Це спосіб привернути увагу до проблеми, яку потрібно вирішувати. Існують різні благодійні фонди, які допомагають за різними напрямами. Хтось вибирає вузьку сферу, наприклад, проблеми із зором. Є великі системні фонди, як той, у якому працюю я, де обирають основні напрями і допомагають, плюс займаються системними змінами. І далі постає питання: чи потрібно говорити? Адже, говорячи про проблему, вони говорять і про себе.
Моя думка незмінна: розмова – це діалог, а діалог – це відкритість. І в підсумку цих дій суспільство, нарешті, починає чути, що у Софії Толмачової, не єдиної жінки в Пісках, а в однієї з двох із половиною мільйонів людей на лінії розмежування, є проблема. Цю проблему потрібно вирішувати.
Далі робота благодійних організацій полягає в тому, щоб за допомогою інструментів громадського контролю підштовхувати до вирішення цих проблем. Мають виходити постанови, законопроекти, – усе те, що стане частиною державної системи допомоги тим.хто її потребує. Але навіть на цьому не можна зупинятися. Чому? Тому що за підсумками привертання уваги до проблеми мають бути перемоги. І перемоги будуть, коли зникне таке явище, як неможливість конкретним людям одержати життєво необхідну їм допомогу.
Так, це дуже складне завдання. Це амбітне завдання. Яке, напевно, на цьому етапі непросто реалізувати. Але це не означає, що суспільство може собі дозволити не помічати проблем переселенців, поранених і постраждалих від війни.
Скільки років ми ще можемо заплющувати на це очі? Якщо ми не будемо говорити, суспільство буде бездіяльним.
І я б хотіла, щоб перемогою PR у сфері благодійності було масштабне та кардинальне вирішення тих соціальних проблем, які нині намагаються вирішити фонди.
