+1 Київ
Жорстокий, але цікавий експеримент ставить епідемія коронавірусу над Україною. І над іншими, звичайно, теж, але навіть у цій спільній біді різні народи проходять кожен свій шлях.
Розмови про те, що глобалізації прийшов кінець, дивно нелогічні. Саме пандемія яскраво показала тотальну взаємопов'язаність і взаємопроникність світу. Минуло всього 100 днів від першого повідомлення про незвичайний випадок пневмонії в Ухані до нинішніх 1,5 млн виявлених хворих по всьому світу і 2 тис. померлих лише за останню добу тільки у США. Незачеплених країн і територій не залишилося, залишилися тільки не тестовані. Між рибним ринком у китайській глибинці і кабінетом прем'єр-міністра Великобританії виявилася приголомшливо коротка відстань.
Транспортне сполучення між країнами й усередині них зупинено, проте всі з напруженою увагою відстежують, як поширюється зараза планетою, вловлюючи найменші ознаки підйому і спаду заражуваності. Інформаційний обмін між вірусологами та епідеміологами з десятків і сотень лабораторій ніколи не був таким інтенсивним: чим більше накопичено знань про коронавірус та особливості його поширення, тим швидше буде знайдено рішення проблеми. І це буде загальне рішення, порятунок для всіх.
Оскільки національних ресурсів абсолютної більшості країн не вистачає, щоб упоратися з епідемією, об'єднання регіональних та глобальних зусиль, яке погано спрацювало цього разу, буде наростати й удосконалюватися. Коронавірус змусив людство почуватися єдиним організмом. Більше того, навіть кажани зуміли продемонструвати, наскільки вони потенційно близькі кожному з нас. Якщо це захід глобальності, то що тоді апофеоз.
Україна на цій всесвітній виставі відчаю та надії посідає вже звичне для себе місце п'ятого колеса до воза. І слава богу, що репортажі з картонними трунами, виставленими на вулиці, ведуться не з нашої країни, але і якихось корисних для всіх рішень у цій надзвичайній ситуації у нас, вочевидь, не винайдуть, що теж не дуже прикро: не надто й інші винаходять. Особиста невинятковість не дає розгулятися жалості до себе або гордині й упокорює з рештою людства.
Поки для переважної більшості українців коронавірус залишається абсолютною абстракцією, лякалкою з новин. Віра, що ми зроблені з якогось іншого м'яса і вірус не про нас, глибоко живе в кожній людині, поки вона не бачить своїми очима вбивчих результатів епідемії. Відсутність жертв у близькому колі спілкування сильно розхолоджує. Але спільні зусилля щодо попередження небажаного майбутнього в умовах, коли особиста загроза неочевидна, – непоганий тренінг громадянської свідомості.
До речі, у непомітної епідемії та політики багато схожих рис. У безпосередньому відчутті й повсякденному побуті більшу частину часу, адже немає ні тієї, ні іншої, але суспільна увага поміщає їх у головний фокус.
І епідемія, і політика – про майбутнє, про його якість та принципову досяжність. Для когось воно, залежно від якості рішень, у тому числі особистих, може і не настати. При цьому тільки особистих рішень недостатньо, як недостатньо тільки дій влади, щоб виключити найбільш негативні сценарії. Передоручити турботу про своє життя і життя своїх близьких на сторону, звичайно, можна, але тоді й результати будуть відповідні.
До всього іншого, необхідно мати чималу соціальну уяву, щоб, з одного боку, діяти в разі політики або епідемії, виходячи з бажаного майбутнього, з іншого – не відриватися у своїх фантазіях, панічних або ейфорійних, від справжніх загроз і реальних можливостей. Цінність знань в обох випадках переоцінити не можна.
Нині ми з рештою населення Землі увійшли в зону великої невизначеності, що від неврозу, мабуть, породжує незліченні міркування про майбутні якісні зміни. Теж потрібна справа – намагатися вивідати щось у непроглядній. Але немає зараз завдання важливішого, ніж максимально зберегтися в кількісному показнику. Тут цілі політики та епідемії радикально розходяться.
Джерело: "Слово і діло"
Опубліковано з особистого дозволу автора
