+15 Київ
Здається, ніхто всерйоз не сподівається, що влада і власники невеликих бізнесів зможуть по-людськи з'ясувати стосунки в період коронавірусного шторму. Ну з якого дива, якщо вони їх не з'ясували за доброї погоди? І створюється враження, що прояснення по-справжньому не жадають обидві сторони.
Коли людям особливо нічим пишатися, вони примудряються пишатися цим нічим. Пам'ятається, у радянські роки з гордістю розповідали про переваги солдатських кирзових чобіт та онуч над американськими черевиками і їхніми заокеанськими шкарпетками: ну правда, коли з цим добром возитися, якщо потрібно ліжко застелити, одягнутися і вишикуватися, поки горить сірник у руках сержанта? І онучу до дірок ще спробуй зітри, а шкарпетки – запросто, не напасешся.
Радянські ментальні схеми міцно сидять у колективному несвідомому, і вітчизняний бізнес часом вихваляється своєю невибагливістю і здатністю виживати в непридатних для цього обставинах. Звичайно, під цим розуміється потреба інтенсивно крутитися. До речі, зовсім неперекладний для західної людини термін – "крутитися", вбирає не тільки поняття моторності й винахідливості, а й уміння відбиватися або зрізати, де треба, кути за допомогою засобів, застосування яких, узагалі-то, карається, а спробуйте спіймайте.
Узагалі, здається, під заняттям бізнесом наша людина і західна мають на увазі дуже різні речі. Різниця приблизно як між водінням київськими дорогами і вулицями якогось німецького міста, хоча і транспорт, і знаки схожі. Просто там тобі їхати допомагають, а тут не раді, що ти взагалі є.
Точно так же в нас помилково називають великим бізнесом схеми, які можуть існувати винятково за рахунок корупційних зв'язків. Їхня прибутковість не йде в жодне порівняння із крихтами, які дістаються дрібноті, яка крутиться внизу, і політика починається з цього рівня. Тому муки підприємництва нижче середнього нікому із "серйозних" людей не цікаві. І малосередній напівпідпільний бізнес нічого не чекає від великого, політичного і напівкримінального, хіба що нових неприємностей.
Але ось виникає ситуація, коли поведінка "дрібноти" може істотно вплинути на стан здоров'я всього суспільства. Коронавірусу взагалі плювати, хто від Кононенка, а хто тут Рабінович. Та й для самого приватника час важкий, рідкісний бізнес має запаси, щоб його пережити. Начебто великим і малим потрібно поговорити, позначити нові кордони та норми, яких вимагає надзвичайний стан, і способи, як вибратися із загальної біди без катастрофічних наслідків. Тут-то і з'ясовується, що відсутні механізми такого обговорення. Усі якось обходилися без цього, пускаючи процеси на самоплив і покладаючись – ні, не на руку ринку, це було б занадто глибоко і ідеологічно, а на те, що й так зійде. Відверто кажучи, у більшості своїй і продовжують сподіватися, як нагорі, так і внизу. Кожен сам за себе і вже тим самим проти інших.
Наслідки цього дикого і зовсім не ринкового індивідуалізму, владного корупційного головотяпства і громадської байдужості не змусять себе чекати. Кисню вже бракує. Вистачило б трун.
Джерело: "Слово і діло"
Опубліковано з особистого дозволу автора
