-1 Київ
Володимир Путін поділився з лідерами фракцій Держдуми своїм глибоким проникненням у суть речей, пояснюючи: "Чому так все крутиться навколо "Північного потоку – 2"? Хочуть змусити Росію платити за їхній геополітичний проєкт в Україні. Насправді все досить примітивно. Все просто, ми це давно розуміємо. Такий світ, у якому ми живемо".
Сказавши "ми", Путін нітрохи не покривив душею, вони в Кремлі живуть саме в такому світі. Починаючи будівництво "Північного потоку – 2", там саме що розраховували досадити "геополітичному проєкту в Україні", позбутися необхідності транспортування російського газу з використанням українських транзитних потужностей. "Все досить примітивно".
Чи вдасться американському керівництву, яке вважає добудову газопроводу, за словами держсекретаря Тоні Блінкена, "поганою ідеєю", переконати європейських союзників не завдавати удару по "їхньому геополітичному проєкту" – передбачається, спільному – поки велике запитання. Причому запитання, яке вирішується, виходячи з міркувань зовнішніх для України сторін, без особливого врахування її власних інтересів. Збігатимуться позиції американців і європейців з українськими – пощастило, ні – вибачте. "Такий світ, у якому ми живемо".
Виходить, що ми, українці, живемо не у своєму світі, а в міжсвітті, де з одного боку – напирає на нас Росія, а з іншого – великий колективний Захід, у всій своїй різноманітності й різноголоссі. Напевно, у них, за всіх розбіжностей, є якісь спільні намітки "їхнього геополітичного проєкту в Україні", але ніщо не вказує, що цей проєкт скільки-небудь у пріоритеті. Із якого б дива?
Напевно, якась частка має припадати на тих, кого Україна, яка заявила про свої євроінтеграційні і, ширше, прозахідні устремління, нібито взяла за взірець для наслідування. Союзникам варто було б проявляти більше союзництва, партнерам – партнерства, з урахуванням складної історії дуже неблагополучного учня, на якого до того ж недобре впливає небезпечне оточення й погане походження. Будь міра благородної допомоги й немилосердного підганяння з боку наставників вищою, дивись, Україна швидше б відповзла від воронки історичної безнадії, яка затягує залишки колишнього Радянського Союзу. Та й сам Захід, якби поставився до українського проєкту з винятковою серйозністю, був би куди надійніше захищений на східноєвропейському напрямку, ніж зараз. Їй-богу, завдання вибудувати інститути права, демократії й ринкової економіки в Україні виглядає куди менш фантастичним, ніж спроба зробити це в Іраку або в Афганістані, куди полетіли сотні мільярдів доларів і десятки тисяч життів.
Але головна проблема, звичайно, у тому, що проєкту України немає в неї самої. Неможливо допомогти тому, хто всіляко демонструє, що жодної допомоги, крім фінансової, не потребує й просто відверто чинить опір будь-яким зусиллям, які б облагородили личину й осучаснили нутрощі. Україну доводиться умовляти так-сяк навести порядок у судочинстві, боротьбі з корупцією, лібералізувати економіку й робити ще тисячу речей, які вона мала б робити сама, якщо дійсно так хотіла в новий блискучий світ. Уже яка зміна при владі переймає стару гру в кота й мишку із Заходом, яка зводиться до того, як скрутити йому дулю, одночасно слізно скаржачись на свою незавидну долю й освоюючи жирні потоки.
Був колись старий радянський мультик, у якому хороші дітки вмовляли ледачого шибеника: "Баранкін, будь людиною!" Поки весь "їхній геополітичний проєкт в Україні" зводиться до подібних умовлянь, не надто наполегливих. Але якщо нашого колективного Баранкіна не пройняла навіть війна, то неможливо придумати, як на нього можна було б впливати ще. Зовсім дивно, що "союзники", у яких своїх проблем повний рот, і на повен зріст постала проблема перевизначення власних національних і міжнародних проєктів, усе очевидніше махають на Україну рукою й зосереджуються на своїх інтересах. Нічого дивного, людям цікаво з людьми і нецікаво з не. Що все більше залишає нас віч-на-віч з Володимиром Путіним.
Джерело: "Слово і діло"
Опубліковано з особистого дозволу автора
