Я не хочу нових назв вулиць. Бо в кожній – прізвище того, з ким я не думав прощатися

Я часто тікаю подумки в дім у лісі. Не в той, де горить камін і пахне кавою, – ні, в інший. У той, що тремтить, як рана, яку не дають забути.

Там повітря інакше. Важче. І водночас – легше. Там я мовчу, але не для когось, а нарешті для себе.

Коли в мені починає гудіти тривога постійним дзвоном контузії, коли кожна думка стає цвяхом, який не витягнеш, я уявляю, як просто йду. Кидаю все, що збудував, назбирав, про що мовчав. Іду в ліс. Без звіту, без дозволу, без сенсу.

Може, скоро. А може – ніколи. Може, не так пафосно, як ці слова.

Може, одного ранку встану й не повернуся.

І в тій тиші будуть не янголи – будуть мертві.

Молоді. Красиві. Неможливо справжні.

Вони приходять, як сни, які не відпускають в реальність. Через що кожен ранок важчий за минулий.

На початку буде страшно, бо на землі лишилися сліди пам'яті. І я не знаю, чи це вони виринають, чи я просто більше не можу їх ховати в собі.

Сліди. Вирви. Мовчання між словами.

Кожен із них був кимось. Кожен був світом. І все це – як вибух, який не прогримів.

А потім – мрії. Їхні. Мої про них.

Я не знав їх. Я ніколи не дізнаюся, що вони хотіли, кого любили, про що мовчали.

Але саме тому вони стають святими. Бо загиблі не обманюють. Не зраджують. Не втомлюються бути кращими.

Навесні все розквітає. Навіть там, де не мало б. І мені не хочеться, щоб квіти росли. Бо ті квіти – як сором. Як спроба прикрасити біль.

Я не хочу нових назв вулиць. Бо в кожній – прізвище того, з ким я не думав прощатися в 40 чи до. І я не знаю, як носити це місто, де кожен поворот – це пам'ять.

Джерело: Masi Nayyem / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора