+13 Київ
Ми народжуємося випадково, це відбувається без нас. Ніхто заздалегідь не знає, ким буде, вилазячи на цей світ. Із тією самою ймовірністю, як кримським татарином, я міг би народитися геєм, лесбіянкою, трансгендером, євреєм, тутсі, циганом, підкидьком невідомої національності, хворим на синдром Дауна або дитячий церебральний параліч. Та ким завгодно ще. Навіть не так. Кримських татар у цьому світі менше за всіх перерахованих, значить, я випадково опинився в ще меншій меншості.
І я пам'ятаю дитинство, начебто просте радянське, не нещасне, у якому однак було всяке. Наприклад, слова доброї сусідки-бабусі, яка раптом згадала, як вона в травні 1944-го служила у НКВС у Криму і заганяла кримськотатарських дітей в полуторки. Діти плакали. "Такі, як ти, Айдерчику", – згадувала вона. І гладила мене по голівці, а я тікав додому і потайки ридав.
Удруге я ридав через своє походження, коли моя улюблена вчителька історії підняла мене, а я ні про що не підозрював, перед класом і урочисто оголосила: "А зараз ми попросимо Айдера розповісти нам, чому його народ під час війни зрадив нашу країну". Але тоді я був уже майже дорослим, 15 років, і, недовго повив у подушку, узяв себе в руки і ніколи більше не плакав, бо я кримський татарин. Щось у мені переломилося. Того моменту я, напевно, став собою і відтоді намагаюся ним залишатися.
Звичайно, я йшов на компроміси багато в чому, але не в усьому. Одне з таких табу – не бути в натовпі, який жене слабших фізично, морально, що по суті одне і те саме. І ще невідомо, що гірше як травма особистості. Особливо дитячої, яка не розуміє, хто – кого, чому і за що. Зовсім випадково, завдяки своєму походженню, я з дитинства міг легко уявити себе на місці гнаного, і мені ставало моторошно, тому сам я ніколи б не зміг ганяти.
Одного разу я, правда, зізнаюся, злякався. У школі на перерві принижували слабшого, а я був поруч – і промовчав. Цей гріх лежить на мені відтоді й не відпускає, хоча ми з тим хлопцем потім дружили, і я допомагав йому, і він, до речі, виріс сильним (фізично) і добрим (морально). Але ту мить страху перед натовпом, страху з нього вийти і сказати "ні", був найганебнішим у житті, мерзенніших спогадів у моїй пам'яті немає. Коли намагалися принизити мене, мені було не так погано.
Отже, я не приймаю жодних аргументів за гоніння на циган, якими б вони – конкретні цигани/конкретні аргументи – не були. Тому що той, хто жене, насправді жене не інших – самого себе, самого себе із себе. Адже будь-хто з тих, хто жене, точно так само міг народитися гнаним. Це ніяк не залежало від нього. А найголовніше – те, що кожен із нас будь-якого моменту може стати гонимим, його рідним чи близьким. Досить дізнатися, наприклад, що твоя донька – лесбіянка, син – гей чи сам ти опинився ні за що, ні про що чужим на своїй землі не зі своєї волі.
У момент, коли таке трапляється, а це з кожним може статися будь-якого моменту, ти раптом почуваєшся циганчам, яке не розуміє, за що його женуть незнайомі дорослі, як же так. Адже ти абсолютно ні в чому не винен. Узагалі ні в чому. Покарання без вини – це коли один одного женуть і жеруть дикі тварини. Просто тому, що один сильніший або їх більше. Люди не повинні так робити, так мислити, інакше вони перетворюються на звірів.
А, до речі, кожен із нас міг випадково народитися і якоюсь твариною, знову ж – ніхто б нас не запитав. І з'їли б на вечерю, і нікуди б не подівся. Але якщо вже ти народився людиною, з головою, з думками, з почуттями, з усвідомленим болем, який, чужий теж, здатний приміряти на себе, то людиною і залишайся. Якою б людиною ти не був, тобі вже пощастило. А все інше таке відносне... У цьому світі всі ми стосовно когось, питання лише стосовно кого, – циганські діти.
Джерело: Айдер Муждабаев / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
