0 Київ
Андрій Парубій належав до тих небагатьох людей у політиці, про яких навіть через багато років залишаються теплі почуття, повага і вдячність. У нашій новітній історії важко знайти приклади, коли людина, перебуваючи на високих посадах, не втрачала людяності й здатності говорити з людьми на рівних.
Політика – це завжди похід по краю, у якому дуже легко впасти у прірву компромісів і цинізму, і так само легко опинитися в ролі людини в "білому пальті", яка нічого не робить, але вважає себе морально бездоганною. Андрію вдалося пройти між цими крайнощами. Він залишався відкритим і простим, але водночас умів робити те, що вважав правильним, навіть коли це йшло всупереч волі політичного керівництва чи власної партії.
Я добре пам'ятаю наші зустрічі в перші місяці після Майдану. Він тоді мешкав у готелі "Київ", і ми майже щодня перетиналися біля переходу поруч. Уранці він виходив звідти усміхнений, легкий на ходу, сповнений енергії, ніби попереду його чекала нова битва. А ввечері повертався інший – втомлений, часом зосереджено-мовчазний. Ми перекидалися кількома словами чи новинами, і в цих коротких розмовах було більше щирості, ніж у багатьох офіційних промовах. Йому було байдуже, ким я був – журналістом чи депутатом, він залишався уважним і однаково рівним у спілкуванні. У цьому й полягала його сила: він не будував бар'єрів і не створював ілюзії зверхності.
Я пригадую, як він проводив через парламент рішення, попри серйозний опір, – іноді всупереч керівництву держави і власної фракції. Особливо запам'яталася його боротьба за створення НАБУ та Антикорупційного суду. У розмовах із найвпливовішими людьми він не боявся залишатися при своїй позиції, навіть коли йому говорили про загрози чи ризики. Його головним аргументом було одне: усе розсудить історія. Він щиро вірив, що працює не для рейтингів і не для політичної вигоди, а для країни.
Він умів залишатися живим і зрозумілим. Його слова ніколи не були надмірно пафосними. Він жартував, підтримував у важкі хвилини, тримав у розмовах дистанцію, яка не перетворювалася на холодність. Він добре знав своїх соратників і колег, розумів їхні сильні й слабкі сторони, але не зводив це знання до пліток чи зневаги. Він говорив просто й чесно – і саме тому йому довіряли.
Мабуть, тому до нього ставилися з повагою навіть ті, хто був його опонентом. Я рідко чув про нього щось погане – і це унікально для нашої політики, де високі посади зазвичай залишають після себе лише підозри й компромат. У випадку Андрія залишилося інше – пам'ять про людину, яка прожила своє політичне життя чесно і залишалася такою ж простою в побуті, як і більшість громадян.
Мені важко повірити, що його більше немає. Бо ми втратили не лише політика і свідка найважливіших подій нашої історії, а й людину, яка залишалася собою навіть тоді, коли була в центрі самої історії.
Я буду пам'ятати його саме таким – теплим, уважним, щирим і водночас сильним у переконаннях. Це рідкість у нашій політиці, і тому його втрата відчувається так болісно й так по-справжньому.
Джерело: Mustafa Nayyem / Facebook
