-11 Київ
Зазвичай напередодні Нового року заведено підбивати підсумки, згадувати добре, прощатися з поганим і сподіватися на краще. Я теж так робив.
Але цього року в мене відчуття, на тлі яких усе це здається банальним. Я пишу цей пост не для того, щоб налякати, навпаки. Але дочитайте його до кінця.
Так склалося, що останні пів року я часто й багато спілкуюся з різними людьми з різних країн, які причетні до ухвалення рішень.
І, якщо коротко, я переконаний: ми зараз живемо в найспокійніший і, можливо, найцінніший відрізок часу з тих, що нам ще відпущені. Розумію, що це звучить дивно, коли навколо війна, невизначеність і багатьом із нас часто доводиться буквально витягати себе з відчаю. І я не хочу здаватися панікером, але я впевнений: у світі назрівають бурі, значно масштабніші за ту, що триває в нас.
Світ, яким ми його знали, невпинно котиться до глобального конфлікту.
Країни вкладають рекордні кошти в оборону, озброєння, армії, логістику, кіберпростір. Глобальні військові витрати зростають колосальними темпами вже 10-й рік поспіль, збільшившись приблизно на 37% за останнє десятиліття. Це найбільший річний стрибок із кінця холодної війни. Станом на 2025 рік у світі зафіксовано рекордну кількість збройних конфліктів – 61 активний конфлікт, більше, ніж будь-коли з 1945 року.
І при цьому жоден із ключових гравців не готовий зупинитися.
Багато хто сподівався, що принаймні США залишаться стороннім арбітром і не дозволять світу скотитися в хаос, але реальність у тому, що й вони серйозно включилися в цю небезпечну гру. Це вже не про політику, партії чи зміну еліт. Над усім цим стоять величезні системи, які розкручують свої маховики, пишуть стратегії на роки вперед, готують людей, перебудовують промисловість. І в цих систем одна спільна мова – мова сили.
Міжнародні норми й угоди, які раніше стримували агресію, нині або зруйновані, або відкрито ігноруються. Епоха, коли ключові гравці дотримувалися правил, завершилася. Більше немає чітких червоних ліній, і якщо хтось вважатиме вигідним їх переступити – він це зробить без вагань.
Паралельно із цим у багатьох країнах до влади рвуться жорсткі сили, які ще недавно вважалися маргінальним ультраправим краєм. Радикалізм стає мейнстримом. Нові лідери не обтяжені вантажем колишніх цінностей. Їм не потрібно виправдовувати свої рішення гуманізмом чи демократією – усе вони пояснюватимуть доцільністю, правом сили й реальними або вигаданими зовнішніми загрозами.
На зміну ліберальним цінностям приходить логіка ображених і розгніваних – у цих сил величезна електоральна база, яка непомітно стала більшістю і прагне реваншу. За останні десятиліття у світі накопичилася маса груп, спільнот і навіть цілих народів, які почуваються обманутими й приниженими. Вони вважають, що попередній світовий порядок обійшовся з ними несправедливо. І тепер вони готові підтримувати агресію й порушувати будь-які правила, бо переконані: колись правила порушили й проти них самих.
Світ дедалі більше нагадує 1914-й або 1939 рік: період економічної депресії, зростання крайнього націоналізму, потурання агресорам і поступового руйнування старого порядку. Звісно, можна сподіватися, що біда омине стороною, але логіка ухвалення рішень у багатьох столицях, серед еліт, й інерція спроб умиротворити кризи вказують на наближення великої війни.
І на цьому тлі Україна сьогодні – не лише поле бою, а й лакмусовий папірець.
Поки ми тримаємося, світ ще робить вигляд, що встигає. Нас підтримують, із нами радяться, через нас перевіряють свої стратегії. Але настане момент, коли у великих гравців з'являться інші фронти, інші пріоритети, інші загрози. І тоді наш страх перестане бути головним страхом світу. Це буде зовсім інша реальність, яку ми навіть тут, на війні, поки що не до кінця уявляємо.
Неважливо, як ми це назвемо – нова світова, глобальна турбулентність, війна систем. Важливо інше: майже всі готуються. Відкрито чи тихо, чесно чи цинічно – але готуються. І зупинити це можна хіба що дивом або шоком, який усіх протверезить.
Але сподіватися на диво – наївно.
Тому давайте жити тут і зараз наш найкращий час. Цінувати кожен мирний ранок, кожен тихий вечір, поки вони в нас є. Триматися одне за одного й берегти близьких.
Найбільшою розкішшю й цінністю в новому світі хаосу стане мати того, кого любиш, обійняти його і знати, що ви разом перед лицем будь-яких випробувань.
Якщо ви посварилися з кимось дорогим – зараз саме час простягнути руку до примирення.
Якщо ви відкладали розмову з батьками чи дітьми – поговоріть сьогодні, не чекайте кращого моменту.
Якщо ви когось любите – скажіть йому про це, бережіть це в собі й не дайте цьому зникнути через гордість чи метушню. Поки ще є можливість сказати: "Я радий, що проживаю цей час із тобою".
Саме із цих тихих радощів і витканий наш найкращий час.
Усе інше – кар'єра, посади, рейтинги, статуси, усі ці нескінченні ігри дорослих людей – у великій світовій турбулентності варті значно менше, ніж здається. Їх змете першою ж хвилею.
Здатність залишатися людьми, триматися одне за одного, захищати своїх – це єдине, що може дати нам шанс не збожеволіти й не перетворитися на частину спільної машини канібалізму.
Можливо, я помиляюся у своїх похмурих прогнозах, і я з радістю через рік-два-три визнаю, що нічого не справдилося. Але якщо я маю рацію, то тим більше важливо вже сьогодні почати жити так, ніби це востаннє.
Ми не можемо впливати на все. Але ми можемо не дозволити остаточно зруйнувати те єдине, що робить нас живими, – зв'язок із людьми, яких ми любимо.
Джерело: Mustafa Nayyem / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
