-1 Київ
Прикро, коли навіть перемога України у футбольному матчі стає приводом для... мовного протистояння.
Епічна перемога, перемога непроста, перемога сили духу й готовності боротися у прямому розумінні до останньої хвилини.
Гол з ударом Довбика (мова якого тепер не всім до вподоби) – це вже добавлений час, тобто підтвердження "битися до останнього". І це гол не персонально Довбика, це гол команди.
Можна по-різному ставитися до футболу і до професійного спорту взагалі, але заперечувати, що успіхи на спортивній арені сприяють єдності нації, марно. Сприяють єдності.
Ну, то, може, перемогу не варто втрачати постфактум?
Ще раз: перемога – єдність – сила. Натомість: сварка – роз'єднання – слабкість.
Українську мову варто просувати. Але силою любові, а не ненависті. Силою власного прикладу, а не закликами до примусів.
На початку 90-х ціла плеяда українських футболістів, на жаль, обрала для виступів збірну Росії, а не України. Це був їхній вибір. Для нас, звісно, прикрий. Вони посилювали російський футбол замість того, щоб посилювати український. Невже хтось досі в силу викривленого розуміння "патріотизму" хоче, щоб усі російськомовні українські спортсмени виступали за російські, а не за українські команди?
Ті, хто (звісно, із патріотичних міркувань) замість порадіти успіху футбольної збірної, нещадно критикують футболістів за те, що вони спілкуються не тією мовою, якою хотілося б критикам, чи усвідомлюють, що працюють не на єдність нації?
Ще раз: питання в аспектах, у нюансах. Українську мову слід підтримувати і пропагувати. Але так, щоб "підтримкою і пропагандою" не відштовхувати, а навпаки, заохочувати. Зневага не заохочує. Ненависть не заохочує. Заохочують симпатія і любов.
Більше любові в "мовних питаннях" і "мовних дискусіях", пані та панове!
Джерело: Олесь Доній / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
