Військовий заніс дитину в автобус, який прямував до кордону. Водій запитав: "Їдете?" Він: "Куди я можу поїхати?" Уночі дівчинка прокинулася й довго кричала: "Тату"

Військовий стояв біля автобуса у Львові зі сплячою дівчинкою на руках. Їй було максимум два рочки, у рожевому костюмчику, який контрастував із військовою формою. Він був такий красивий, із широкими плечима, наче актор із фільму, але обличчя якесь жіноче, занадто чутливе. Хоча це була емоція, максимум любові й туги одночасно.

Він заніс дитину до автобуса, який прямував до кордону. Сидів із дружиною мовчки, обнявшись, мала далі спала на руках. Водій запитав: "Їдете?.." Він: "Куди я можу поїхати?"

У цьому "можу" було якось забагато: і не можна, бо заборонено, і не маю права, бо сам не зможу.

То якесь таке болісне мовчазне прощання було, що я почала ревіти в кулак.

Уночі дівчинка прокинулася й довго кричала: "Тату".

Не пробачу кожному, хто досі шукає виправдання росіянам. Немає виправдання нікому з того табору.

Світ відкритий, за що ми йому дуже вдячні, але кожне із цих прощань заслуговує на окремий фільм.

Джерело: Aivazovska Olga / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора