Не вірю, що комусь із нас зараз вибір дається легко. Всім нам боляче від того, що ми розірвані, розкидані по світу, проживаємо різні досвіди й перестаємо розуміти одне одного

Протягом останніх двох років чи не кожен українець і українка приймає найскладніші й найстрашніші рішення в житті.

Поїхати чи залишитися? Виїхати подалі від фронту чи триматися хоч за якусь стабільність? Повернутися з-за кордону додому, де ніби й відносно спокійно, але приблизно кожного дня мирні люди гинуть під снарядами? Залишатися в чужій, але вже трохи своїй країні, де нарешті адаптувалися діти? Піти в армію, залишивши вдома вагітну дружину й малих дітей, чи працювати й волонтерити, бо ніби теж так приношу користь? Демобілізуватися, бо вже ноги не ходять і передінфарктний стан, чи ще трохи повоювати, щоб на фронт не йшли молоді пацани? Сказати правду про все, що бачиш і знаєш, чи мовчати, стиснувши зуби, бо будь-який срач на користь ворогу?

Я не вірю, що комусь із нас такий вибір дається легко. Не вірю, що хтось радів, тікаючи за кордон, чи від того, що вдома лишилися друзі чи сусіди в небезпеці. Насправді всім нам боляче від того, що ми розірвані, розкидані по світу, проживаємо різні досвіди й перестаємо розуміти одне одного.

І, відверто кажучи, часом після нічних обстрілів, під час яких я обнімаю своїх дітей так само, як і жінка з Харкова, я дуже злюся, коли бачу, як хтось повчає нас із якоїсь безпечної країни. А потім кажу собі: "Ти ж не знаєш, що довелося пережити цим людям, не засуджуй".

Я це все до того, що нікому з нас не легко. Ми всі пережили те, що не побажаєш нікому (окрім рсн, звісно). Але вибір кожного й кожної настільки індивідуальний і досвід настільки унікальний, що зрозуміти зі сторони його часто неможливо.

Єдине, що ми можемо зараз зробити, – це прийняти, що сукупність наших досвідів може зробити нас сильнішими. Що без наших волонтерів за кордоном у нас би не було стільки підтримки, але ми не можемо виїхати всі, бо й так уже немає кому працювати. Ми чекаємо тут на повернення всіх додому тоді, коли ви будете до цього готові. Аби лиш ви повернулися.

Давайте приймемо, що серед нас немає кращих чи гірших – ми всі однаково цінні для майбутнього своєї країни. Хоча ні, є кращі з кращих – ті, хто стали на захист цієї країни.

Дуже важливо припинити засуджувати один одного й не поглиблювати прірви між українцями з різним досвідом. Бо ми вже дуже близькі до того моменту, коли ця прірва стане нездоланною.

Джерело: Olha Reshetylova / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора