Якщо ми досі тут і досі опираємося, ми зможемо ще

Що з нами сталося? Пам'ятаєте весну 2022-го? Найгірші найкращі часи.

Ми вірили в силу "ми", знали: або разом, або ніяк. Ми об'єднувалися на складах, у чатах, під постами "закрийте небо" й у бомбосховищах. Ми знали, хто ворог, а хто свій. Ми ставали близькими з першого погляду. Ми мали сенс і були трошки героями, кожен у своїй бульбашці.

Ми ще не розуміли, що сталося, ми знали: що б не сталося, нам треба вижити.

Осінь 2022-го

Пройшло декілька циклів по "два-три тижні", і ми стали усвідомлювати, що спринт стає марафоном на невизначену дистанцію. Ми пережили перші втрати й відчули героїчне виснаження. Ми досі відкладали горювання й досі вірили у два-три тижні, які розтягуються в часі. Ми знали: якщо зупинитися, можна втратити себе й нас. Втомлені, побиті втратами, ще не свідомі наслідків, ми йшли далі.

2023-й

Ми вперше порівнюємо досвіди. Ми всі – у війні, але війна в кожного різна. Ми знецінюємо виклики тих, хто виїхав, і тортуруємо себе історіями тих, хто загинув. Нас накриває провина за те, що ми робимо недостатньо, і злість на тих, хто не робить достатньо. Ми набуваємо емоційної глухоти й дистанціюємося від реальності, щоб захистити себе.

2024-й

Ми втратили більше, ніж очікували. Це триває довше, ніж ми уявляли. Герої тільки ті, хто загинув. Ми більше не можемо відкладати гнів, не можемо боротися з тим, хто недосяжний. Ми починаємо боротися одне з одним. Ми втомилися триматися, але ми досі мусимо вижити.

2025-й

Ми поділилися на тих, хто воює, тих, хто виїхав, і тих, хто зрадив. Ворог не лише назовні, ми відшукуємо ворогів усередині. Ми усвідомили масштаб втрат. Надія втратила кольори, ніби стара фотографія, і перетворилася у спогади. Ми задовбалися бути сильними, але бути слабкими – не варіант.

Де ми зараз і чому ця зима конче потрібна?

Без світла, без тепла й води ми знов відчули потребу в "ми". На подвір'ї, де зібралися разом, у домівках, де є світло, у містах, де лишилось тепло. Ми рахуємо дні й нашаровуємо одяг, історії, втрати й надії. Ми горюємо й відпускаємо образи. Ми знов пишаємося собою.

Бо дожили, витримали, зберегли. А якщо ми досі тут і досі опираємося, ми зможемо ще.

Ще, ще і ще. Допоки вицвіла фотографія надії не набере кольорів.

Джерело: rudnieva_olga / Instagram

Опубліковано з особистого дозволу автора