+4 Київ
Історія восьма. Євгенія Семенівна Мірошниченко. (Геній, Діва, хуліганка).
Мені рідко хотілося битися, майже ніколи, але того дня я був готовий убити будівельників їхнім власним інструментом!
– Це що, Ігорю? – запитала мене Женя.
Ми репетирували два нові романси до мого авторського концерту: Женя співала, я акомпанував.
– Перфоратор, Женечко. Так звучить перфоратор. Посидь тут, я зараз повернуся.
Мене зупинила дружина, схопила якусь купюру і помчала у квартиру нижче поверхом. Тривав "парад ремонтів" у нашому домі. Ми давно звикли до шуму й майже не звертали на нього уваги, але зараз, коли голос народної артистки Радянського Союзу, прими оперного театру, колоратурне сопрано, яким захоплювався весь світ, змішався з гуркотом перфоратора, мені захотілося вдарити когось. Сильно й боляче.
– Хлопці, я все розумію, у вас робота, але благаю вас, припиніть хоч на кілька годин, – пояснювала моя дружина будівельникам. – Нагорі репетиція. Ви просто сядьте й послухайте, такого ви точно не почуєте ніде! Люди квитки купують, щоб насолодитися цим голосом, а ви почуєте його безплатно!
– Чому безплатно? А нам хто заплатить за простій?
– Нате! Ми заплатимо! Тільки обіцяйте тишу!
Дружина простягнула гроші, заручилася обіцянкою сидіти тихо й повернулася додому. Тепер можна було не боятися, що на найвищій ноті Женю перерве ревіння болгарки або перфоратора. Ми продовжили репетицію.
Забігаючи наперед, скажу, що хлопці потім зустріли дружину й довго катували, що це було! Вони сиділи заворожені й питали, де можна не лише почути, а й побачити цю співачку. Прості хлопці із забрудненими алебастром обличчями й руками, огрубілими від важкої роботи, звичайні роботяги, були у захваті від голосу Жені – Євгенії Семенівни Мірошниченко – моєї незабутньої подруги і славетної української оперної діви.
Я приїхав на дачу. У щілині хвіртки стирчала записка.
"І як це розуміти, друже мій?! Ти де?! Ми приперлися, а тебе немає! Довелося лізти через паркан! Ти уявляєш мене, яка лізе через паркани??? Як компенсацію ми розбили вікно у твоїй лазні і влізли туди! Інакше де б ми ночували??? Я тобі там троянду висадила, хоч ти й гад! Поливай її!"
Лише зараз, за добу, я згадав, що ми домовилися зустрітись у Ворзелі – Женя із чоловіком приїхали, я забув.
Оперний театр був для мене рідною домівкою. Я дружив із нашими вокалістами, а Костянтин Огнєвий узагалі став моїм талісманом, саме йому випало виконати всі мої перші пісні, зокрема "Кохану". У фільмах, до яких я писав музику, співав Микола Кондратюк, а Дмитро Гнатюк узяв до свого репертуару мої пісні. Балетники постачали мене речами, привезеними з гастролей. Коротше, зв'язки були дуже тісними. Як мені вдалося не познайомитися в ті роки із Женею, досі не розумію.
Ми зустрілися пізніше, коли я вже щосили працював у театрах – за моїми плечима було багато мюзиклів, оперет і дитячих вистав. Ставив їх у всій Україні мій друг, шалено талановитий режисер Володя Бегма. Саме в нього в гостях я і познайомився із Женею. Вони були подружжям. Ми дружили багато років: навіть коли їхня пара розпалася, дружба перейшла в іншу площину – кожен із них залишився поруч зі мною. І саме з Володею вони приїхали тоді на дачу, коли я забув про призначену зустріч.
Але повернімося до тієї злощасної репетиції. У мене довго лежав романс для Жені, але з її шаленим навантаженням ніколи було навіть спробувати зробити щось. Я почав готувати свій авторський концерт. Днів за 10 до нашої зустрічі мені зателефонував мій сусід Коля Олялін. Ми часто працювали з ним у його режисерських експериментах, але тоді він сказав:
– Ігорю! Я тут вірші написав, може, спробуєш скласти щось?
– Не проблема, неси. Спробую.
І він приніс. Кілька днів – і романс був готовий.
Із тим романсом, який я готував для Жені давно, проблем не виникло, вона легко і професійно виконала його, а ось із Коліним...
– Женечко. Трохи не те. Ось у цій фразі зробімо так, а тут – ось так.
Я показав, що маю на увазі.
– Та про що ти?! Ні! Так не можна! Треба ось так! І тільки так! Як ти цього не бачиш? – парирувала Женя.
Ми сиділи і сперечалися довго, і я сказав:
– Так! Покличмо Колю! Нехай він виступить третейським суддею!
– Ну ж бо! Клич!
За пів години в кабінеті ми були вже втрьох. Я зіграв свій варіант і пояснив своє бачення виконання. Женя мовчала і всміхалася. Потім ми показали, як хоче це заспівати вона. І тут після довгої паузи вступив Коля. Своїм неповторним низьким голосом він видав:
– Хлопці. Це чудово, те, що ви показали. Але... це все не те! Треба ось так!
І він спробував наспівати й відтворити свій варіант. Ми стояли з роззявленими ротами й не розуміли, що відбувається! Він тут до чого?! Коля закінчив. Нависла тиша. Я не міг зрозуміти, що робити далі. Ми зайшли у глухий кут! Аж раптом у мертвій тиші пролунав голос Жені.
– Так! Автори! А не пішли б ви обидва знаєте куди?! Пояснити чи самі дорогу знайдете ?! Так що бадьорим кроком нафіг (це я м'яко постарався, Женя за словом до кишені не лізла). Я буду виконувати так, як я це бачу! Ваша справа писати, моя – донести до глядача! Крапка! Дискусію закінчено!
І ми здалися, а що було робити?
Після концерту ми сиділи у гримерці серед десятків букетів троянд. Женя мовчала, що було схоже на неї. І раптом:
– Ігорю. А ти ж розбудив мене. Мені знову захотілося на сцену. Адже це вперше після того, як покинула театр, я вийшла "на публіку". Думала – все! Ніколи! Нізащо! А воно ось як. Я скучила за всім цим. Дуже. Спасибі тобі. Я щаслива.
Ми сиділи, обійнявшись, і будували плани на майбутнє. Мріяли записати альбом із романсами. І, як завжди, усе відкладали "на потім", зайняті невідкладними справами. "Потім" не відбулося, на жаль.
А за рік я організував благодійний концерт. Склад – культурна "бомба": такого сузір'я геніїв і просто талантів палац "Україна" не бачив давно: Анатолій Солов'яненко, Дмитро Гнатюк, Софія Ротару, Ніна Матвієнко, неперевершений танцівник Вадим Писарєв, балет "Аніко". Я запросив і Женю, природно.
– Ігорю... Я знаю, що "ніколи не кажи ніколи", я мріяла вийти на сцену ще і ще раз, але... Ідучи – йди. Більше я співати не буду. Досить. Наспівалася.
Я засмутився, чесно скажу, а Женя продовжила: "Але я хочу порекомендувати тобі в концерт одну з моїх дівчаток (вона давно викладала в консерваторії, своїх учениць інакше як "мої дівчатка" не називала). По-перше, вони всі неймовірно талановиті, а, по-друге, дебют на одній сцені з такими майстрами додасть потрібного поштовху, це ж честь яка для них – співати на одній сцені з такими майстрами! Повір, таке дуже важливо для них, молодих.
Мені й на думку не спало сперечатися з нею. Природно, я погодився.
Ведучий оголосив: "Учениця великої Євгенії Мірошниченко!" Коли на сцену випурхнула юна співачка в яскраво-блакитному платті й заспівала, глядачі завмерли! Це було чудово! Приголомшливо! Зал вибухнув оплесками! А десь у глибині цього залу сиділа Женя і витирала сльози – її дівчинка вийшла на велику сцену й завоювала її і весь глядацький зал – це чи не найкраща похвала вчителю?
Ми бачилися нечасто. Набагато частіше розмовляли телефоном. Напевно, я відкрию величезну таємницю, але без цього портрет великої співачки буде неповним. Діва та королева професії і абсолютна, відчайдушна хуліганка й реготуха в житті – ось, якою була Женя! Наша з нею розмова "не у справі", а іноді й "у справі", була схожа на розмову двох биндюжників! Вона не соромилася у висловлюваннях, у лоб била те, що думала. Ось ця її риса – абсолютна щирість і чесність, підкуповувала неймовірно. З нею було легко, не доводилося підігрувати, робити непотрібні компліменти й лестити. Вона знала собі ціну. Шкода, що цієї ціни не знали чиновники від Мінкульту й керівництво театру, якому вона віддала пів життя.
Я не заглиблювався в подробиці того конфлікту, не хотів. Лише знаю точно – із нею, зіркою світового рівня, однією з найвеличніших оперних співачок світу, обійшлися нечесно. Просто величезний діамант з оперної корони України – її талант – був виколупаний і кинутий у калюжу. І вона, схоже, не пробачила їм цього до кінця своїх днів. І, до речі, правильно зробила – де вони і де Мірошниченко! Та й хто вони, власне кажучи?! І хто вона!
У її далекосяжних планах було створення "Малої опери", ми довго й часто обговорювали цей проєкт, я допомагав шукати місце для театру, потім ми годинами обговорювали розташування гримерки, оркестрової ями, малювали все це. Але... усе впиралося в гроші й бюрократизм нашої системи. Її сил не вистачало на тупу й безглузду війну із чиновниками. Але я знаю, що "Мала опера" все ж була створена і працює зараз. І саме там, де ми й планували. Отже, усе-таки її мрія збулася!
А потім був ювілей. 70 років. Звичайно, Женю привітали всі близькі, всі учениці, друзі. Про неї не згадала лише держава, що стригла купони з гонорарів співачки. Ось просто забула! Галас на всю країну здійняв Діма Гордон, вибухнувши гнівною статтею у своїй газеті! Скандал зчинився неабиякий. Ми всі висловилися тоді щодо цього. Держава прокинулася, закліпала очками і... вручила Євгенії Мірошниченко "Зірку Героя України". Від талановитих людей у нас прийнято відкуповуватися грамотами та орденами. Та бог із нею, з державою. Головне, що про неї пам'ятали й пам'ятають досі ті, для кого вона співала, і ті, хто її любив – друзі, колеги та учні. І будуть пам'ятати.
Із Володею вони розлучились, а пішли із життя з різницею у два роки й один день. Вона прожила довге й гарне життя у творчості, оточена любов'ю рідних і її талановитих дівчаток, для яких стала майже мамою. Я не називатиму її долі трагічною, драм там вистачало, безумовно, як у будь-якої творчої людини, але все-таки не трагедій! Тому що все її життя – це музика! Це захоплення! Кохання! Що ще потрібно для того, щоб сказати спасибі долі?
А ми повинні сказати спасибі Творцю за те, що він послав її на Землю, нагородивши таким дивом, таким безцінним даром – чарівним голосом, який вона подарувала людям.
Вічна тобі пам'ять, Женечко. Світла пам'ять. Нехай там, нагорі, звучить твоє унікальне, неповторне сопрано, просто тепер у величезному ангельському хорі!
Джерело: Незабутні - Незабываемые / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
