+2 Київ
Ті, що сіють вітер над Нахчиваном.
Іноді один безпілотник свідчить про політику більше, ніж роки дипломатії.
Іноді один ранок свідчить про політику більше, ніж роки дипломатичних заяв. Ранок у Нахчиванській Автономній Республіці Азербайджану став саме таким моментом. Два безпілотники, котрі прилетіли з території Ірану, – один з яких ударив по будівлі аеропорту, а другий упав лише за кілька десятків метрів від школи – не просто порушили повітряний простір Азербайджану. Вони зірвали останню маску з політики режиму в Тегерані й продемонстрували його справжнє обличчя.
У таких ситуаціях випадковостей практично немає.
Реакція офіційного Баку була миттєвою. Президент Азербайджану Ільхам Алієв екстрено скликав Раду безпеки країни й виступив із гранично жорсткою заявою. По суті, це стало одним із найрізкіших попереджень президента Азербайджану на адресу офіційного Тегерана протягом останніх років.
І в цій жорсткості не було нічого несподіваного.
Президент Алієв нагадав про принципову позицію Азербайджану: попри складну історію відносин і численні недружні кроки з боку Ірану, територію Азербайджану ніколи не використовували й не використовуватимуть треті держави для дій проти Ірану.
Офіційне Баку неодноразово наголошувало на цій позиції на цілковито різних рівнях. Тим показовішим є сьогоднішній інцидент.
Особливо символічно, що ця провокація сталася буквально наступного дня після того, як президент Азербайджану висловив співчуття Ірану у зв'язку із загибеллю його верховного лідера й особисто відвідав посольство Ірану в Баку, продемонструвавши тим самим повагу до сусідньої держави в момент трагедії. Відповіддю Ірану на цей жест став удар безпілотників по азербайджанській території.
Саме тому у своєму виступі президент Алієв назвав керівництво Ірану невдячним і попередив гранично чітко: Азербайджан залишає за собою право вжити всіх потрібних заходів для запобігання таким провокаціям у майбутньому. Усі профільні міністерства й силові структури країни вже перевели в режим підвищеної готовності.
Однак для азербайджанського суспільства те, що відбувається, не стало несподіванкою. Історична пам'ять азербайджанського народу надто добре пам'ятає реальну лінію політики Тегерана.
Особливо яскраво вона виявилася під час двох карабаських воєн між Азербайджаном і Вірменією. Іранський режим протягом десятиріч любив говорити про "єдиновір'я" з Азербайджаном, але, коли йшлося про конкретні політичні дії, за цим релігійним гаслом незмінно ховалася зовсім інша реальність.
Тоді як Азербайджан відновлював свою територіальну цілісність, Тегеран фактично всі роки вірменської агресії підтримував християнську Вірменію – політично, економічно й логістично. Релігійна риторика в цій ситуації була не більш ніж фіговим листком, який прикривав геополітичні розрахунки режиму в Ірані.
Причина була очевидною. Для іранського теократичного режиму сам факт існування сильного, успішного й світського Азербайджану завжди був украй незручним. Такий Азербайджан – із незалежною зовнішньою політикою, динамічною економікою й відкритим суспільством – був і залишається для радикальних кіл у Тегерані як кістка в горлі.
В Азербайджані цю справжню лінію іранської політики чудово розуміють і про неї знають усі – від старшого покоління до молодих людей, які виросли в уже незалежній державі. І про це ніколи не забували й не забудуть в Азербайджані.
Але географія не залишає вибору. Сусідів, як відомо, не вибирають.
Протягом майже 30 років окупації азербайджанських територій офіційне Баку виявляло стратегічне терпіння. Азербайджан не дозволяв регіональним суперечностям перерости у відкритий конфлікт, попри очевидну недружню лінію офіційного Тегерана.
Проте після Другої карабаської війни ситуація в регіоні змінилася кардинально.
Перемога Азербайджану над Вірменією не лише відновила територіальну цілісність країни, а й повністю змінила баланс сил на Південному Кавказі. Сьогодні Азербайджан став головним політичним і військовим центром регіону. Наша країна має у своєму розпорядженні сучасну армію, потужну економічну базу й стратегічний союз із братньою Туреччиною.
Саме після цього тональність іранської політики почала помітно змінюватися.
У Тегерані чудово розуміють: нинішній Азербайджан – це вже не країна початку 1990-х років. Це держава, яка має сильну армію, стійку державність і надійних союзників, і спроба відкритої конфронтації з Азербайджаном може мати для Ірану вкрай неприємні наслідки.
Саме тому протягом останніх років іранська політична система навіть спробувала продемонструвати символічні жести, зокрема висування на найвищі державні посади політиків азербайджанського походження.
Проте символічні жести не здатні змінити фундаментальних суперечностей. Тим паче коли реальність знову нагадує про себе ударами безпілотників по азербайджанській території.
На тлі процесів, які відбуваються в регіоні, дедалі частіше виникає запитання: чи не свідчать такі інциденти про внутрішню кризу самого іранського режиму? Коли держава, яка має величезний військовий потенціал і велику кількість збройних структур, починає втрачати єдність управління, це завжди стає джерелом підвищеної загрози для сусідніх країн.
У медицині відомо: агонія важкохворого пацієнта може бути небезпечною для оточення. У політиці діє схожа логіка. Коли режим, озброєний ракетами, безпілотниками й численними силовими структурами, вступає у фазу внутрішньої дезорганізації, це створює вкрай ризиковану ситуацію для всього регіону.
Саме тому жорсткі заяви Баку – це не емоції, а сигнал стратегічної готовності.
Невипадково підтримку Азербайджану вже висловила Туреччина. Військово-політичний союз двох країн, закріплений Шушинською декларацією, передбачає тісну координацію дій у питаннях безпеки. Офіційні Анкара й Баку вже довели, що здатні діяти спільно й стратегічно, коли йдеться про захист національних інтересів.
Історія XX сторіччя вже продемонструвала, до яких трагедій можуть призвести помилки й зволікання, і падіння Азербайджанської Демократичної Республіки 1920 року стало одним із таких уроків.
Сьогодні Південний Кавказ уже інший. Тут більше немає вакууму сили й немає тієї геополітичної невизначеності, яка була десятиріччями. Тут є сильний Азербайджан, упевнений у собі народ і стратегічний союз із Туреччиною. І якщо хтось у регіоні, як і раніше, намагається грати зі стабільністю, провокуючи сусідів і випробовуючи їхнє терпіння, йому треба пам'ятати просту історичну закономірність: такі ігри майже завжди закінчуються однаково для тих, хто їх починає.
Якщо регіон дійсно вступає у період серйозних трансформацій, то Азербайджан і Туреччина будуть змушені враховувати й чинник Південного Азербайджану – долю мільйонів етнічних азербайджанців, які проживають по інший бік кордону.
Головне завдання сьогодні – не допустити повторення трагічних сторінок минулого. І зробити все можливе, щоб кров тюркських народів більше ніколи не проливалася.
Потрібно також згадати слова, які зародилися ще в роки Азербайджанської Демократичної Республіки в 1918–1920 роках і які передавали як принцип недоторканності нашої батьківщини: "Ніколи не прощайте тих, хто порушує межі вашого дому". Ці слова, сказані в умовах постійної загрози з боку сусідів, звучать сьогодні як застереження і для сучасного регіону.
Історія політики знає безліч таких прикладів, і їхній фінал завжди передбачуваний. Як одного разу точно зауважив Нікколо Макіавеллі: "Хто сіє вітер – пожне бурю".
Джерело: Ramis Yunus / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
