-1 Київ
У півфінальному матчі-відповіді Ліги чемпіонів "Ліверпуль" – "Барселона" 7 травня 2019 року через травму не зміг виступити один із лідерів "Ліверпуля" Мохаммед Салах. Він приїхав на гру не у формі свого клубу, а в чорній футболці з написом на грудях "Never give up!" ("Ніколи не здавайтеся!"). І причина для цього була вагома – тиждень тому в Барселоні його команда лунко програла господарям – 0:3.
Футболісти "почули" свого товариша і зробили диво – здолали грізну "Барсу" з рахунком 4:0, тому потрапили у фінал і там уже стали переможцями Ліги чемпіонів.
У своїй масі футбольні фанати не найкрутіші знавці всесвітньої історії, тому, судячи з відгуків в інтернеті, записали Салаха в автори настільки потужного призову. Це не так. У фрази є більш легендарний автор, і промовив він її у трагічній ситуації – 29 жовтня 1941 року, коли авіація нацистської Німеччини щосили бомбила Лондон, Ковентрі та інші британські міста.
Так от, уперше публічно ці слова пролунали у зверненні прем'єр-міністра Великобританії сера Вінстона Черчилля до учнів знаменитої школи Харроу, у якій підлітком навчався він сам, яку закінчили не менш відомі персони – Джордж Байрон, прем'єр-міністри Великобританії Роберт Піль, Генрі Пальмерстон, прем'єр-міністр Індії Джавахарлал Неру, нарешті, один із найпопулярніших сучасних акторів Бенедикт Камбербетч.
Ось визначальна цитата з того знаменитого спічу Черчилля: "Ніколи не здавайтеся! Ніколи не поступайтеся! Ні в чому: ні у значному, ні в нікчемному, ні у великому, ні в малому – якщо тільки честь і здоровий глузд не велять вам вчинити інакше. Ніколи не здавайтеся на милість ворога, навіть якщо його перевага здається очевидною!"
Опустімося на землю. На рідну українську футбольну землю. Уперше в історії першості СРСР, не найслабшої у світі, звання чемпіона країни і золоті медалі "вивезло" з Москви київське "Динамо" у 1961 році. Тоді капітаном, лідером і найкращим бомбардиром нашої команди був Віктор Каневський.
Молоді зірки того складу – Валерій Лобановський, Олег Базилевич, Андрій Біба – із великою повагою, як до "аксакала", прислухалися до думки Віктора, хоча він був старшим за них усього на один – три роки. Народ обожнював цього центрфорварда і по-свійськи, але водночас із повагою скандував із трибун "Канева! Канева!".
Незважаючи на очевидну "зірковість" багатьох динамівців 1961 року, Канева єдиного серед них було включено до складу збірної СРСР на чемпіонат світу наступного, 1962 року в Чилі.
Надалі Каневський став тренером. І нехай не таким відомим, як Лобановський і Базилевич, але свої команди – "Металіст", "Дніпро", юнацьку збірну України – тримав на рівні. Як тренера Віктора Ізраїльовича недооцінили. У ньому накопичилася образа за "недодавання" почесних звань, що цінували в той час: "заслужений майстер спорту СРСР", "заслужений тренер УРСР", хоча регламент це дозволяв.
Каневського образила "наполеглива рекомендація" партійних бонз змінити по батькові "Ізраїльович" на "Ілліч". У цьому він вбачав приниження за національною ознакою. Треба чітко зазначити, що Каневський не був галахічним євреєм. За релігійними законами іудаїзму (Галаха) належність до єврейства визначається по матері. Вона ж у Віктора була чистокровною українкою, до того ж із сумною долею: під час нещасного випадку на міському транспорті її було скалічено довіку. Здавалося б, покорися Канева неписаними правилам тих років, запишись українцем – і горя б не знав. Але він цього не зробив. Чому? Причини дві. Одну він висловив відкрито: "Не хотів зраджувати батька". Другу можна прочитати без його пояснень – боротьба за власну гідність.
І він подав заяву із сім'єю, як тоді писали, на ПМП (постійне місце проживання) за кордон. У відповідь на це отримав відмову КДБ із посиланням на сміховинний привід: мовляв, ти був тренером "Дніпра", а "Дніпро" на балансі найбільшого ракетного заводу в Радянському Союзі – "Південмашу". Отже, ти – носій військової таємниці СРСР!
Для колишньої зірки радянського і українського футболу настали роки випробувань: після заборони на тренерську роботу в Союзі він зазнав життєвих поневірянь "заробітчанства" на будівництві корівників і чужих дач. Але своєї заяви на ПМП не забрав. Лише наприкінці перебудови завдяки допомозі Валерія Лобановського він виїхав до США.
Спочатку там складалося все добре – у Віктора Ізраїльовича була власна футбольна школа у Брукліні, яку фінансували батьки дітей – вихованців школи і нечисленні спонсори з наших іммігрантів. Але й цей милостивий етап закінчився. Настали нові випробування. У 2005 році я поставив йому запитання: "До чого привчає Америка?". Відповідь Каневського була без будь-якого пафосу, але точною, лаконічною і водночас образною: "Америка привчає до самотності".
Він і там не здавався. Намагався стати тренером однієї з команд MLS (Вищої ліги професійного футболу США), його навіть запрошували на настановчі збори цієї ліги, але не склав іспиту з англійської мови. Щоб прогодувати сім'ю, він, колишня футбольна зірка, не соромився працювати рядовим таксистом. І водночас брав активну участь в організації футбольних турнірів наших емігрантів із різних міст США. Вдумайтеся лише в назви команд: "Динамо Лос-Анджелес", "Чорноморець Нью-Йорк". "Наші" люди прилітали за власний кошт із різних міст Штатів, щоб пограти на турнірі, присвяченому Каневському. Він не здався до останнього свого дня – 25 листопада 2018 року.
Найсвіжіший приклад із нашого футбольного життя. У червні 2019 року молодіжна збірна України (U20) вперше у своїй історії стала чемпіоном світу. Буквально за кілька тижнів у це ніхто не вірив. І підстави вагомі: падіння рівня національного чемпіонату з багатьох причин, включно із загальнодержавними, цілковитий безлад у національній Прем'єр-лізі, про що ми вже писали.
Проте, усупереч усім цим перешкодам, юні футболісти та головний тренер Олександр Васильович Петраков перевершили самих себе й усіх суперників. Вони не здавалися.
Цю статтю передусім адресовано юним футболістам України та їхнім наставникам. Неважливо де – в академіях підготовки наших клубів-лідерів або шкільних команд у віддалених селах – ніколи не здавайтеся!
Джерело: "ГОРДОН"
