$38.62 €41.72
menu closed
menu open
weather +6 Київ
Сергій Жадан
СЕРГІЙ ЖАДАН

Український поет і письменник

Всі матеріали автора
Всі матеріали автора

Да Вінчі ще за життя став частиною нашої історії. Наші діти й онуки носитимуть футболки з його обличчям

Пам'ятаю, як першої воєнної зими, десь перед Різдвом (чи по Різдву?), ми приїхали в Піски. Їхали з бази добровольців, десь ближче до Пісків друг Самурай, який був нашим сталкером, прочинив бокові двері бусика, їхав і уважно оглядав лісосмугу, тримаючи свого "калаша". Було холодно, але спокійно.

У Пісках нас одразу повели "на позицію Да Вінчі". Він уже тоді був легендою. Позиція знаходилася на горішньому поверсі, бійниця виходила на вежі шахти в Донецьку. Вони чітко проступали у вологому повітрі. Самого Да Вінчі не було. На наше запитання, де він, бійці шанобливо і трохи іронічно сказали – поїхав складати сесію.

Ось ця шанобливість – її потім траплялося бачити й чути десятки разів. Діму по-справжньому поважали й любили. Це було зворушливо – дорослі чоловіки, які роками жили поруч зі смертю, заговорюючи про Да Вінчі, одразу ставали серйозними. Говорили про нього з повагою, оскільки він був найкращим. Загалом – ніколи від військових не чув про нього поганого чи зневажливого слова. Зневажливе чув лише від нашого брата, цивільного – мовляв, не з тим сфотографувався, не з тих рук узяв нагороду тощо. Ну, ми, українці, славимося своїм самогубчим інфантилізмом.

Поза тим, познайомилися з Дімою вже в Авдіївці, на його базі, і далі спілкувалися доволі регулярно. Щоразу, коли були десь поруч, намагалися до нього заскочити. Щось привозили, чимось допомагали, іноді просто заїжджали на чай (так-так, саме на чай – у його підрозділі все було серйозно).

Він із нами – музикантами, письменниками, волонтерами – був доволі стриманим. Так і не перейшов на "ти". Це було дуже дивно. З бійцями, наскільки можна було помітити, він був упевненим і переконливим (без грубощів і зверхності, наскільки я зауважив – у них у підрозділі загалом якось усе було рівно і трималося на взаємній повазі), а ось перед чужими він закривався і поводився трішки як підліток – недовірливо й надміру скромно. Ну і дякував завжди. Це було особливо незручно – дякувати хотілося саме йому  за все, що він робить, за його крутість і затятість.

По-справжньому ставав відвертим і відкритим, коли розповідав про роботу, показував відео, показував карти. Видно було, що фронт – його стихія, що він на цьому знається, що за ним величезний потенціал. Хоча ось кровожерливості за ним не було – до війни ставився доволі буденно, як до роботи – важливої, щоденної, проте все ж таки просто роботи, яку треба доробити.

Пам'ятаю, як ми на його базі святкували День Незалежності. Діма запросив друзів-добровольців з усього фронту (фронт був тоді значно меншим, можна було зібрати всіх, кого хотів). З'їхалася справжня зграя найбільших відчайдухів, просто лице до лиця – герої та легенди, ті, про кого обов'язково будуть писатися книжки і зніматися фільми. Діма був наймолодшим між них. Але до нього не ставилися, як до наймолодшого – ставилися шанобливо і поважливо.

Востаннє ми бачилися в Києві, де він навчався. Зрозуміло було, що йому потрібно рости, що він має неабиякий талант і може стати серйозним командиром. Він до свого навчання ставився дещо іронічно, але відповідально. Він загалом був серйозним і відповідальним.

Його смерть – безперечно, велика втрата. Втрата для близьких, втрата підрозділу, втрата для всіх нас. Навіть якщо ми цього поки що не усвідомлюємо. Але я ось що подумав – навряд він не прораховував можливість своєї смерті. Очевидно, що прораховував. Людина, яка дев'ять років товчеться пеклом, вочевидь, розуміє, що може із цього пекла й не вибратися. Просто він ще за життя став частиною нашої історії. Без перебільшень. Да Вінчі ще за життя був там, де були Кривоніс, Гонта, Болбочан, Чучупака, Шухевич. Епічна історична постать – глибока, виразна, цілісна. Нам пощастило бути з ним знайомим, мати можливість спостерігати за його чином, за його роботою, за його боротьбою. Наші діти й онуки будуть носити футболки з його обличчям. Просто тому, що це було обличчя чесного й сумлінного чоловіка, який прожив життя коротко, послідовно та яскраво, лишаючи після себе пам'ять, лишаючи після себе почуття гідності.

Зрозуміло, що війна – це втрати. Просто мені здається, що втрата Діми мала б нас усіх не так вганяти у відчай, як наповнювати силою. А що таке сила? Злість упереміш із любов'ю. Ми маємо тепер працювати і за нього теж. Так само як і він – своїм відлунням, пам'яттю про себе – буде далі працювати на нашу перемогу. Ми просто мусимо перемогти – заради наших померлих. Але й заради наших дітей, які будуть нести в собі цю пам'ять.

Спочивай із миром, друже. Ти був справжнім і чесним. Твоя присутність у повітрі робить його, це повітря, світлішим.

Фото: Сергій Жадан [офіційна сторінка]/Facebook Фото: Сергій Жадан [офіційна сторінка] / Facebook

Джерело: Сергій Жадан [офіційна сторінка] / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора

Блог відображає винятково думку автора. Редакція не відповідає за зміст і достовірність матеріалів у цьому розділі.