Слабкий російський ліберал, дуже слабкий. Його, однак, вигідно вирізняє від Путіна та обставина, що в нього, ліберала, легко плюнути

"Вітю, – написав мені мій друг Вадим Жук, – проти лому немає прийому. Проти ненависті немає слів. Ти із цим стикаєшся часто. Я рідше. Я намагаюся триматися. Важко і дуже важко".

Дуже важко, Вадиме, любий. Але я ще спробую раз-другий – словами...

Минулої п'ятниці у мене було кілька ефірів – на "Живом гвозде" та на YouTube-каналі Сергія Пархоменка.

У Пархоменка, до речі, говорили зокрема і про це: про потоки ненависті з української сторони – до нас зокрема, просто до росіян і навіть росіян явно опозиційних... Ненависті цілком зрозумілої емоційно, але такої, що вже не лізе в жодні ворота.

Пархоменко запитував, що із цим робити, і я відповідав: і далі чесно рефлексувати, бо це і є наш професійний обов'язок, якщо хочете. Ділитися своїми думками і відчуттями, приймаючи сумну невідворотність такої реакції у відповідь.

Ну і от: поділився і знову прийняв... І знову ділюся відчуттями.

"Наші хлопчики! Так. Іноді вбивці..." – цитує мої слова з ефіру на "Гвозде" якась українська коментаторка. Далі зрозуміло: російський ліберал захищає російських убивць, усі на один штиб і разом із Путіним, бінго!

Прочитавши це у стрічці вдесяте, уже виваляний у дьогті та пір'ї, я вирішив усе-таки освіжити в пам'яті контекст. Освіжив. Коментаторка бреше. Я про "наших хлопчиків" нічого не казав.

Я ці слова – цитував!

Що випадково підтвердила і сама коментаторка своїм неточним цитуванням мене. (Я ж сказав "хлопці", а не "хлопчики", але вона почула правильно: цитату із "Дождя").

Інтонаційні лапки цілком очевидні з контексту (адже я й почав тему з тієї пам'ятної історії).

"Іноді вбивці..." – сказав я про цих окупаційних "наших хлопчиків". І тільки глухий не почув (а сліпий не побачив) моєї посмішки на цих словах. І лише спеціально можна було не помітити слова про "нашу відповідальність" за цих убивць і цю країну – наприкінці тієї самої фрази!

В ефірі у Пархоменка я говорив уже битими словами: убивць і мародерів треба судити! І того самого "Ванька із Серьогою" – звісно, судити, якщо вбивці! Але як гарматне путінське м'ясо – апріорі – їх шкода... Що ж тут незрозумілого?

Я проводив чіткі паралелі з Великою Вітчизняною, порівнюючи сьогоднішніх російських окупантів із солдатами вермахту. Я пояснював різницю між безумовною історичною правотою українців і їхнім правом убивати й ненавидіти окупантів (і навіть власним задоволенням від статистики російських втрат) – і неможливою для мене радістю від болісної смерті окремої людини.

Нагадував про право на співчуття. Цитував Бориса Слуцького, комісара і поета – який і вбивав, і який зумів покаятися за пролиту кров: і розстріляного Ванька-взводного, і полоненого німця, який грав на губній гармоні...

Мою позицію щодо війни Росії з Україною проартикульовано за цей рік, без перебільшення, сотні разів. Побачити і зрозуміти контекст (а отже, і зміст) сказаного мною було б якнайпростіше, – але це, звісно, зіпсувало б поважній коментаторській публіці свято топтання на "російському лібералові". Свято, на мою думку, яке стало вже щоденним в українському секторі Facebook...

Вибачте мені мою м'якість, любі українські коментатори, але ви трохи втомили цим безглуздим тупим кліше, їй-богу.

Російський ліберал – без лапок, справжній – дуже і дуже різноманітний. Ось приблизно як український патріот, щоб вам було зрозуміліше. Є в нашому таборі люди розумніші й дурніші, є чесні й демагоги, негідники і герої – все як у людей!

Але середньоарифметичний "російський ліберал" сьогодні – це людина, яка відчутно заплатила за свою відданість ліберальним цінностям. Змордована морально на батьківщині, а іноді й викинута геть. Позбавлена волі – іноді й фізично. Та, яка підтримує Україну в її справедливій війні з путінською Росією – підтримує словом і ділом!

Але от проблема: повністю приймаючи історичну відповідальність за злочини своєї держави і каючись за них, цей бісів російський ліберал хоче добра для своєї країни і сподівається на її більш-менш гідне майбутнє!

Саме тут і криється розбіжність, згадка про яку так збісила багатьох коментаторів. Я сказав (далеко не вперше), що російський ліберал і сьогоднішня Україна – союзники тимчасові.

Звісно, тимчасові! Але не тому, що російський ліберал піде потім проти України, а точно навпаки: Україна ще довго не прийме ніякої Росії! Занадто важких ран завдано. Маятник помсти за зроблене Путіним прилетить по-справжньому вже після нього – і не до нього. (І загальний тон сьогоднішніх українських коментарів тому запорука).

Слабкий російський ліберал, дуже слабкий. Його, однак, вигідно вирізняє від Путіна та обставина, що в нього, ліберала, легко плюнути. Багато хто й робить це з помітною насолодою, і їх можна зрозуміти. Справедливої ненависті до путінської Росії накопичилося – мамо не горюй, і кудись подіти цю енергію необхідно, а до Путіна не дістатися. Та й клав він на українців (він і на росіян клав).

А ми, російські ліберали, завжди під рукою, та ще й самі ліземо зі своїм співчуттям. Хлопці ми рефлексуючі, часом навіть шляхетні. Ми всі програли, нас скривджено у правах, ми маргіналізовані й розмазані по світу, де нас також скривджено у правах, ми маємо почуття провини перед українцями і соромимося навіть захищати власну гідність... Як тут не плюнути?

У мене, однак, є ділова пропозиція: закінчимо із цією сублімацією, га? Стільки лиха навколо і стільки справжнього зла, проти якого ми – ми з вами! – поки що безсилі. Від колективного приниження групи інтелігентних росіян колективу особливо бадьорих українських коментаторів, звісно, стане легше, – але мертвих це не поверне і кількості зла не зменшить.

А навіть, зауважу, збільшить.

Тому що люди, як і раніше (як і на віки вічні) поділяються лише за кількома важливими вододілами, душевними та інтелектуальними. На жертв і злочинців вони також поділяються, а от на росіян та українців – як і раніше, ні, навіть не вмовляйте! (Побійтеся бога, як то кажуть – Христа щонайменше).

Росія сьогодні – держава-агресор, а Україна – жертва агресії, і слава Україні, яка обрала свободу і ціною своїх страждань наближає крах путінського режиму. Жертви Бучі та Маріуполя вимагають помсти, і вбивць має бути знайдено та покарано разом з організаторами бійні. Ці постулати не потребують доказів.

Як і наступні кілька.

Образа людини за національною ознакою абсолютно непристойна і неприпустима. Так, і у воєнний час також. Твердження про перевагу або неповноцінність якоїсь нації, як і раніше, називають нацизмом. І це дуже, дуже соромно, навіть якщо тимчасово безкарно з політичних міркувань.

А ще Земля кругла і треба мити руки перед їжею.

Господи, як безглуздо почувається російський ліберал, вимушений зі становища лежачи проповідувати абеткові істини...

Джерело: Виктор Шендерович / Facebook