Протести в Києві, присвячені так званій великій політичній реформі, складно назвати успішними. З одного боку, хоч Верховна Рада і почала процес зняття депутатської недоторканності, подавши обидва відповідні законопроекти на перевірку до Конституційного Суду, депутати протягом минулого пленарного тиждня по суті не задовольнили жодної вимоги протестувальників. З іншого боку, самих демонстрантів було вкрай мало: п'ять–шість тисяч людей, які прийшли на акцію Саакашвілі і компанії у вівторок, навряд чи можна іменувати достатньою критичною масою. Хоча, як ми пам'ятаємо, і Майдан свого часу починався з малого.
У будь-якому разі, міркувати про акції біля Верховної Ради у контексті "чергового Майдану" було б нерозумно – зокрема через те, що велика частина протестувальників усіма силами намагалася створити оптичну ілюзію подій чотирирічної давнини. Не вийшло: одних наметів і польової кухні було недостатньо, щоб відтворити атмосферу Майдану. Та й цілі разом із вимогами цього разу були зовсім іншими. Три конкретні політичні вимоги, що згуртували цілу низку партій, для української політики і її протестів це, м'яко кажучи, не зовсім типово.
Однак у порядку денному демонстрацій, мабуть, і криється головна слабкість. Річ не в самих вимогах: комусь може подобатися ідея створення антикорупційного суду, комусь вона здається марною. Сама ж проблема насамперед у тому, що навіть велика частина із шести тисяч людей, які прийшли у вівторок на першу акцію, украй далека від цих ідей. Якщо скасування депутатської недоторканності хоч якоюсь мірою звучить привабливо, то антикорупційні суди і реформа виборчого законодавства – лісу темнішого ще не придумали. На жаль, як і раніше, людям куди ближче банальні й очевидні вимоги на зразок відставки президента.
Однак із великою упевненістю можна говорити про те, що протести перед Верховною Радою ознаменували одне з перших великих тектонічних зрушень у вітчизняній політиці з 2014 року. Сам факт того, що ціла низка політичних сил, які підтримували тоді Майдан, виступає проти проєвропейського президента, який прийшов до влади, викликає як мінімум великий інтерес – як і те, що з одного боку з Михайлом Саакашвілі, який бореться за політичне виживання, опиняються, здавалося б, ідеологічно неблизькі Національний корпус чи батальйон "Донбас".
Звичайно, як самі ці протести, так і їхні наслідки навряд чи приведуть до зміни влади в країні. Це очевидно. Утім, ситуація, що склалася, небезпечна для президента Порошенка ще й тим, що вимоги "великої політичної реформи" дуже недалекі від того, що Захід хотів би бачити імплементованим в Україні. Отже, гра в політичні шахи перед виборами 2019 року поступово починається по-справжньому. Й особливо буде цікаво дізнатися, якими фігурами гратиме міністр внутрішніх справ Арсен Аваков і його "Народний фронт".
Джерело: "ГОРДОН"