+8 Київ
Здається, що світ стає все менш безпечним і загалом наближається до грані глобальної війни. Але парадоксальним способом може статися навпаки. Дві великі війни доводять, що сильніша держава не може перемогти й нав'язати свою волю воєнним шляхом.
Ми звикли глузувати над недолугістю російської воєнної машини, але це наш психологічний захисний механізм: об'єктивно на старті повномасштабної війни російська перевага була грандіозною. І, попри те, за чотири роки воєнним шляхом Росія не досягла жодної стратегічної цілі. Передусім недосяжною залишається головна ціль – позбавити Україну суверенітету через нав'язані обмеження та маріонетковий уряд.
Ще більший розрив у спроможностях ми бачимо в іранській війні. Американська воєнна машина не просто є найсильнішою на планеті – вона переважає десятки інших, разом узятих. І попри те, Америка далека від досягнення стратегічних цілей, передусім щодо зміни режиму на такий, із яким можна було б домовлятися. Убивство десятків високопосадовців призвело до того, що влада перейшла до ще менш договороспроможних. А обіцяні атаки на цивільну інфраструктуру поставлять США в один ряд із Росією й остаточно позбавлять союзників як зовні, так і всередині Ірану.
Так само це працює у зворотному напрямку. Хоч би скільки шкоди Україна завдала російській економіці, це не призведе до зміни російської політики, хіба що до припинення війни через неспроможність її вести – аж до того моменту, поки накопичення ресурсів не дасть можливість її поновити. Перемога можлива лише в разі глибоких політичних змін на кшталт розвалу й формування нових незалежних держав – але цього не досягти воєнними методами.
Отже, Тайвань нині може почуватися в більшій безпеці, ніж раніше (звичайно, за умов активної підготовки до оборони). Пекіну не потрібна розбомблена скеля, їм потрібен високотехнологічний Тайвань, щоб ним володіти.
Гонка озброєнь, яка нині починається у світі, парадоксальним способом може призвести до того, що війн більше не буде: потенційні агресори бачитимуть ціну війни й реалістично оцінюватимуть (низькі) перспективи досягнення стратегічних цілей воєнним шляхом. Хіба що жертвами стануть ті, хто обере шлях пацифізму й не готуватиметься до війни, залишившись незахищеним і ставши наочним прикладом принципу "хочеш миру – готуйся до війни" (у дужках зазначу, що в Україні ще й нині, на 13-му році протистояння, є ті, хто цього принципу не розуміє). А найкраще повчитися цьому в озброєної до зубів і завжди готової до тотальної оборони Швейцарії.
Але ж протистояння держав нікуди не подінеться. Це означає, що війна все більше переходитиме в когнітивний домен – туди, де полем бою є свідомість. Дуже мало країн сьогодні активно працюють у цьому домені, і, на жаль, наш ворог якраз серед найсильніших й найдосвідченіших. Нас рятує поки що їхня традиційна криворукість, а зовсім не наша спроможність захищатися й тим більше не наша спроможність завдати удару у відповідь.
Я писав неодноразово, що у 2014 році Росія могла досягти без війни набагато більшого, ніж збройними силами. Російські гроші, російська культура та російська агентура могли із часом виправити відхилення України в бік Європи та демократії. Урешті, подивіться на Грузію – характерна для 2014 року фраза "чому Грузії вдалося?" нині звучить насмішкою. Воєнним шляхом Росія захопила дві невеликі грузинські автономії, а невоєнним – усю країну. До речі, окремішність грузинської мови не завадила: завжди знайдеться достатньо колаборантів. Так само й Білорусь упала до рук Москви без війни.
Якщо свідомість стає полем битви – треба навчитися тут оборонятися й наступати. Треба вивчити свої вразливості й усунути їх (уже тільки лінивий не написав, що "протидія дезінформації" є хибною концепцією, бо брехня обійде пів світу, поки правда взує черевики). Треба вивчити вразливості нинішнього й можливих майбутніх ворогів. Треба розвинути оборонні й наступальні спроможності – і це може виявитися зовсім не тим, про що ви думаєте.
Війна є продовженням політики іншими засобами, казав Клаузевіц. Нині політика стає продовженням війни іншими засобами.
Але за зупинку таких війн не дають Нобелівську премію миру.
Джерело: Валерій Пекар / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
