Батьківську хату віддав біженцям із Бахмута. Перший рік було їм тяжко, а зараз зеленіє город, по городу ходять кури, їх пасе рябий кіт. Живи, село!

У старій батьківській хаті живуть біженці. З Бахмута. Майже з перших днів "вторгнення". Усе втратили.

Перший рік було їм тяжко. Хата стара. Електрика, вода – усе дуже давнє й зужите. Не знали, як до того городу підступиться, з якого боку. Навіть не саджали майже нічого, бо бракувало аграрного досвіду. На грядках поросли "джунглі". Українською – жодного слова…

Допомагали, чим могли. Радили. Я їх не займаю, не турбую. Заїжджаю раз на рік, аби спитати, як справи. Учора заїхав.

Жінка працює в сільському кафе під назвою "Маркіза", чоловік теж десь прилаштувався. Зеленіє город: картопля, капуста, перець, кукурудза, помідори. Там, де була "кабиця", густо росте розсада. Мабуть, на продаж. Посаджені нові квіти. Відкритий погріб навстіж: "Хай просохне, бо відсирів за зиму".

По городу ходить сім рудих курок. "Завели недавно", – розказують. Дали мені яєць "на подарок". "Ану, киш! – каже жінка. – Щоб ви подохли!"

За курми чемно ходить рябий кіт. У червоному нашийнику. Пасе…

Це – не біженці. Це – жителі мого села. Односельці.

Живи, село!

Джерело: Chepynoga Vitalii / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора