+5 Київ
Я непогано знаю історію, а також трошки пожив і побачив усякого: і вбивць, і жертв, і героїв, і покидьків, і гідних, і всяке людське сміття, – але я не можу не визнати, що мене до глибини душі вражають росіяни.
Таке відчуття, що вони думають, нібито схопили бога за бороду і їм тепер усе можна: нуль гальм. Або ніби вони розуміють, що завтра все на...бнеться, і, якщо корабель і так іде на дно, то, мовляв, можна гатити з усіх гармат без розбору на всі боки.
І начхати, що в цьому немає жодної доцільності і це тільки прискорює рух корабля на дно.
І так воно може здаватися з першого погляду. Але от сьогодні обговорювали це з колегами і дійшли такого бачення: росіяни вперше дістали сенс життя.
Розпакую думку. Росія – це мати: сувора і зла; вона б'є і карає своїх дітей, але водночас дає їм великі гроші, виплати, статус, а також велике право – право померти, але не просто в сечі в підворітті, а за такі собі "значущі".
Ви скажете: який такий статус може бути в "героя СВО"? – і матимете рацію. Але все пізнається в порівнянні: у тієї чорноти й голоти, яка бухала і буквально сцялася під себе, це стрибок мало не на Місяць.
Пам'ятаю, як один російський офіцер пояснював зміст ям і обнулень: мовляв, так, гидко, але з таким людським матеріалом по-іншому ніяк – напівдику голоту можна скеровувати на смерть лише напівдикими методами.
Найважливіше у всьому цьому те, що решта росіян із цим становищем згодна, навіть, так би мовити, російська неозброєна "опозиція".
Я пишу "опозиція" в лапках, бо в такій деспотії, як сучасна Росія, єдиний агрегатний стан опозиції – це збройний опір.
Так от, хороші росіяни й "опозиціонери" не просто так то тут, то там обурюються: мовляв, і ЗСУ скоюють "воєнні злочини", і "російських хлопчиків теж шкода", і взагалі, "нам же потім повертатися в РФ доведеться", та й "не треба донатити на ЗСУ", і взагалі, "усе не так однозначно".
Звідки це? Так можуть говорити тільки ті, хто відчуває смертельну хватку цієї матері і глибоко травмований нею, але перебуває у згаслому стані – на узбіччі всіх процесів, із будь-якого боку, як не глянь.
Осібно стоять російські опозиціонери – я про РДК, – але про них окремий пост буде далі.
Так от, це положення про матір, яка може й убити, але дає багато чого, може порушитися. І коли це станеться, виявиться, що насправді жодної матері не було – була порожнеча, яка оголилася.
Росіянину важливо відчувати причетність до цього великого, до чогось більшого, материнського, універсального.
Росія кілька разів стояла і розривалася між тим, щоб піти, і трансформацією в національну державу – або скотитися назад в імперію. І перемогло друге. Не просто так навіть російська опозиція – це не про охочих поміняти шило на мило в Москві, а про людей, які наголошують, що вони росіяни і що їхня мета – здобути Батьківщину.
Імперія не може дати тобі батьківщину. Імперія – це завжди про постійний кривавий похід і про універсалізм.
Джерело: Yigal Levin / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
