До 100-річчя від дня народження Копержинської. "ГОРДОН" публікує уривки з книжки Вергеліса G

Українська актриса Нонна Копержинська з 1946-го до 1999 року служила в Київському драматичному театрі імені Івана Франка. Серед фільмів, у яких вона знімалася, – "Щорс", "Украдене щастя", "Королева бензоколонки". Одна з найвідоміших широкій аудиторії ролей Копержинської в кіно – тітка Секлета з фільму "За двома зайцями".

Театральний критик Олег Вергеліс у книжці "Народна артистка. Про Нонну Копержинську" ділиться власними спогадами про Копержинську, враженнями про її творчість, використовує архівні документи й посилається на інтерв'ю актриси різним ЗМІ. Видання "ГОРДОН" ексклюзивно публікує витяги з цієї книги.

Фото: Олег Вергеліс / Facebook

Копержинська народилася в Києві 1 травня 1920 року. Коли їй було два роки, батько помер. Мати майбутньої актриси за освітою була лікаркою, і її розподілили на Донбас у місто Димитров (зараз – Мирноград).

"Мене мама на скрині народила, в Києві, коли вчилася на медичних курсах. І зовсім маленькою потім повезла мене на Донбас, таким чином я і на рудниках опинилася – ще з малечих років. Маму партія мобілізувала, треба було шахтарів лікувати – у промислових регіонах. От вона й лікувала. І я там росла. Навчалася у школі №1. А часи тоді були голодні. Ну що ти хочеш – 1933-й. Якось я наїлася кісточок від абрикос – і люди думали, що помру. А потім я, ніби те цуценя нещасне, тинялася попід тинами, поки мама на роботі була. Хто його знає – може, ще й голод у мені якийсь акторський хист виявляв! Бо я ж через голод пішла попід хатами милостиню просить. Тоді з подружкою гру вигадали. Знайшли якесь дрантя, одягли його – і почали жалісно скиглити: "Тітонько, дайте хлібчика!" В той час було багато голодних – повсюди. Бідні люди їхали на Донбас, бо думали, що там на шахтах ліпше. І я так жалібно скиглила та скавучала, що іноді мені навіть кусок перепадав. А вже потім, коли додому поверталася, то мама іноді лупцювала мене. "Як же ти можеш? Адже іншим навіть гірше, ніж нам". А моя ж мама була на хлібній посаді, тобто лікарша. А їм пайки видавали. Ну які там ті пайки? Консерви гнилі. Вона робила дірочку в банці, капала олію на сковорідку і гнилу картоплину підсмажувала. Ось так і жили. Але була дуже сувора. Бо не хотіла, щоби люди глузували, мовляв, що це вже донька лікарки з протягнутою рукою швендяє".

Копержинська пізніше згадувала, що саме на Донбасі була щеплена їй любов до української національної культури і зародилося її бажання стати актрисою.

"Одного разу до нас у селище, Красноармійський район, приїхав пересувний театр, – розповідала актриса в інтерв’ю журналу "Новини кіноекрану" (№ 3, березень 1965-го). – і тоді я вперше в житті побачила справжню виставу, це була "Наталка Полтавка" Івана Котляревського. Гра артистів мене так вразила, що я довго не могла отямитися. Після цього я одяглася в якусь стару плахту, вишивану сорочку, причепила до віночка стрічки й почала грати ту Наталку! Майже всі її арії вивчила".

Донбас Копержинська покинула 1938 року, після закінчення "десятирічки". Вона вступила на хіміко-фармацевтичний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка, вчилася на "відмінно", але покликання взяло гору, і Копержинська вступила до Київського театрального інституту.

Вергеліс оприлюднив знайдений ним в архівах Київського національного театру імені Івана Франка документ – датовану 1946 роком автобіографію Копержинської, написану російською мовою каліграфічним почерком.

Фото: kino-teatr.ua

"Я, Нонна Копержинська Кронидівна, народилася в місті Києві 1920 року в сім'ї учнів. Батько – студент політехнічного інституту (помер 1921 року), мати – студентка фельдшерсько-акушерських курсів. До 1924 року мати працювала фельдшеркою-акушеркою в селах Київщини (Трипілля, Черняхів, Гостомель тощо). У 1924 році вступила до Дніпропетровського медінституту, який закінчила 1929 року і працювала в Донбасі до 1937 року. Я весь цей час жила з матір'ю. У 1938 році, закінчивши десятирічку, вступила до Київського театрального інституту, де була до початку війни. Під час війни з інституту пішла на прибиральню в Бориспільський район. Повернувшись до Києва, вступила в організований тоді Військово-комсомольський театр. Ми інтенсивно готувалися до відкриття театру 20 вересня 1941 року і твердо вірили в те, що Києва не здадуть. 18 вересня о 12.00, коли всі зібралися на репетицію, нам оголосили, що потрібно негайно покинути Київ, для зборів було дано лише одну годину. Місто обстрілювали німці. Коли я прийшла в театр, то машина з деякими людьми щойно відійшла. Я з матір'ю пішла пішки з армією, яка відступала. Але, на жаль, піти далеко не довелося. У районі Броварів нас оточили. Рятуючись від бомбардувань, ми повернулися до Києва. Перший час ніде не працювали (міняли свої речі на селах). Мати застудилася і померла 1941 року. У листопаді місяці. Узимку розпочали посилати до Німеччини. Ховаючись від наборів, я з групою акторів виїхала з Києва на периферію. Довго їздила по містечках і селах, і 1942 року наша бригада приєдналася до іншої, яка "осіла" у Гайсині Вінницької обл. Там я працювала до 1943 року, а коли до Києва підходила Червона Армія, я приїхала в Київ. Одразу ж улаштувалася у Червоноармійський ансамбль пісні й танцю. Там працювала до декретної відпустки. Потім знову поїхала в Гайсин, де працював той самий театр. Там я працювала до 1945 року. За наказом Комітету у справах мистецтв театр перевели в Київську область у місто Біла Церква. Я переїхала з театром. Після демобілізації чоловіка пішла закінчувати інститут і закінчила його в липні 1946 року. Мій сімейний стан: чоловік і дитина двох років. Чоловік працює у будівельній конторі містжитлправління міста Києва як бригадир із художньо-альфрейних робіт. 18 липня 1946 рік".

Звання народної артистки Копержинська здобула в зеніті слави. Як пише Вергеліс, у 1960-х вона стала перетворюватися на "локальний артистичний міф, актрису-легенду". Автор наводить кілька епізодів, що характеризують вдачу актриси.

"Говорили не тільки про її ролі, активно цитували її закулісні перли й переказували різноманітні пригоди. Її впізнавали на вулицях, у чергах. Розповідають, що вона частенько лінувалася спускатися в підземний перехід на Майдані (жила в тому районі з 1981 року), а чимчикувала куди очі дивляться – на проїзну частину. Міліціонери тоді завмирали: "Бабусю, ви куди чешете?" А вона миттєво перевтілювалася в сільську дурепу: "Ой лишенько, та я ж заблукала, дітоньки, переведіть через дорогу, бо потєряю сознаніє!". Її проводили до самої домівки. А вона могла озирнутися та ще й дулю згорнути.

Або інший переказ – про її автомобільні справи. Вона була затятим водієм. Коли прихворів чоловік, режисер Павло Шкрьоба, то вона вирішила придбати машину, аби возити його в Осокорки (там у Копержинської та Шкреби була дача. – "ГОРДОН"). І купила "Запорожця" – ЗАЗ-968М. Кажуть, ставилася до нього з небувалою ніжністю, пестила, капот гладила. Але на галасливій автостраді траплялося різне. На гальма не завжди тиснула вчасно. І на бульварі Лесі Українки мало не таранила конкурентів – "волги" та "жигулі" іншого кольору. Вартові дорожньої дисципліни її зупиняли, гримали на неї. А вона прокуреним басом (бо ж інколи викурювала декілька пачок "Бєломору" за день) їм відповідала: "Ти диви… Їду й нічого не бачу, бо в цей час на гарного хлопця задивилася". ЇЇ впізнавали – і все вибачали. Її обличчя не можна було не впізнати, а її голос лунав з усіх радіоприймачів у програмах "Від суботи до суботи" та в записах українських театральних постановок. Певний час вона вела ніби "вечірню казку" на українському телебаченні. І мимоволі стала конкуренткою легендарного діда Панаса, в якого були своя аудиторія та свої фани. Саме тоді в Нонни Кронидівни непомітно почали проростати під носом невеличкі вуса. І дід Панас жартома порадив їй позбутися того волосся, змастивши обличчя курячим послідом. Актриса чи то придурилася, чи то повірила, але справді послухалася порад діда Панаса – наквецяла обличчя гидотою. А вже потім, коли зустріла його, то розказала все, що про нього думала. По слово в кишеню ніколи не лізла. За жодних обставин.

Актор Лесь Задніпровський якось пригадував, що ще в дитинстві відпочивав разом із родиною Нонни Кронидівни на одному мальовничому узбережжі. Тобто відпочивали дві сімї – її та Михайла Задніпровського і Юлії Ткаченко (українські актори, батьки актора Леся Задніпровського. – "ГОРДОН"). Маленького Лесика Нонна Кронидівна любила. Отож, зупинившись на березі річки, вони пригадували театральні ситуації, розповідали якісь анекдоти. Виявилося, що неподалік розташувався циганський табір. І горда циганська кавалькада тут-таки вирішила анексувати місце відпочинку народних артистів України. Цигани почали пропонувати акторам різні товари, заманювали ворожінням. Артисти не знали, як від них відкараскатись. І тоді Нонна Кронидівна, очевидно, згадала, як сама грала циганку Гордилю у виставі "Лиха доля", й пішла на контакт. Вони вмить сприйняли її за свою, слухали її теревені роззявивши роти. Старий циган навіть запропонував їй далеку подорож, ледве утримали".

Одну з глав книги присвячено зйомкам Копержинської у стрічці "Королева бензоколонки" 1963 року режисерів Олексія Мішуріна і Миколи Літуса. Нонна Кронидівна виконала роль буфетниці. Вергеліс наводить спогади Надії Румянцевої, виконавиці головної ролі.

"На зйомках цієї стрічки ми щиро подружилися з Андрієм Корнійовичем та Нонною Копержинською. (...) Коли я називала українську актрису по батькові, то постійно запиналася: "Кронидівна!" Це не так просто було вимовити. А "Кронидівна" саме й грала роль Рогнеди Карпівни, хамуватої пишнотілої буфетниці, яка в душі насправді доволі добра жінка. Копержинська була прекрасною актрисою, тим часом їй було властиве й надзвичайне почуття гумору. Вона була в захваті від моєї мініатюрності й частенько жартувала вже над своїми розкішними формами. Наприклад, коли її одягнули в костюм буфетниці, то наші режисери сказали: "Фартух краще приталити!" На це українська актриса з гумором їм відповіла: "Хлопці, оце чого нема, того нема! Якщо знайдете в мене талію, тоді й буде ваша!"

Скріншот: kino-teatr.ua

"Взагалі, Нонна Кронидівна під час зйомок "Королеви" не приховувала свого норову, свого характеру. За спогадами доньки сценариста стрічки, в тексті сценарію був один цікавий епізод, у якому Рогнеда Карпівна мала б стати на роликові ковзани. Тоді Нонна Кронидівна категорично відмовилася: "Досить уже наді мною знущатися! Досить!" А ось коли треба було обіграти епізод із "прибором для стройности фигуры" (коли вона крутить хула-хуп), то все-таки актриса погодилася. І почала "крутити". Сцена вийшла надзвичайно весела. Всі її пам’ятають, постійно регочуть. Відтоді і фраза Панаса Петровича стала крилатою: "Не смеши людей, балерина!"

Вергеліс ділиться своїми спогадами: "Пам’ятаю, ще в середині 1990-х, після чергового повтору "Королеви" на котромусь із телеканалів, Нонна Кронидівна по телефону викарбувала таку ось репліку: "Да… Після Рогнеди моя кар’єра пішла вгору! Бо до цього грала якусь торговку базарну (в "Зайцях". – О. В. ), а тут таки тобі справжня сфера обслуговування! Можна сказати, морально й матеріально відповідальна буфетниця!"

Звісно, то був її жарт – про сферу обслуговування. А може, й не жарт? Бо, взагалі-то, різні її кіногероїні таки мешкали десь у маленьких селах або перебивалися на якихось околицях. А тут – і справді трохи вищий соціальний статус. І (як і у випадку із "Зайцями") її чергова продавчиня, тобто роль другого плану, знову й знову (наче сама того бажає) виходить на найперший план. І якщо й була на пирятинській АЗС якась королева, то далебі не Людмила Доб­рийвечір, яку грала 32-літня Румянцева, а саме Рогнеда Карпівна, 42-річна "бухветниця" на тій-таки АЗС. Така собі володарка магістралі, королева автопотоків. Здавалося, на ній сходилися всі перехресні дороги, а вона це чудово розуміла. І не хотіла позбуватися свого статусу пирятинської імператриці, коли на цьому роздоріжжі раптом з’явилася якась молода конкурентка".

Автор книги "Народна артистка. Про Нонну Копержинську" поділився спогадами про те, як актриса переживала 1990-ті роки, коли всередині її рідного театру розпочалася ротація.

"Як кажуть колеги, вона ніколи не грала – вона жила і на сцені, і на екрані. А життєвий гумор золотою ниткою прошивав різні епізоди її життя – творчі й особисті. Один із таких епізодів пригадую і я. Власне, той-таки 1995-й. Біля фонтанчика Театру імені Івана Франка бачу жіночку, що хитається, як маятник, але до театру не підходить. Здалеку схожа на колгоспницю з якогось села Київської області: скромний плащик, хустинка на голові. Коли трохи пильніше придивишся – в тій незнайомці впізнаєш народну артистку Копержинську. Ось так і впізнав тоді. Набравшись хоробрості, підійшов: "Ви Копержинська?" – "А ти звідки знаєш?" – "Ви моя улюблена актриса". – "А я думала, що вже нікого немає, хто мене знає". І в цю ж мить нервово погасила недопалок гумовим чоботом.

У театрі того вечора була чергова прем’єра. Але її роман із рідним театром уже закінчився – драматично. На профспілкових зборах старим майстрам дорікнули, мовляв, задарма зарплатню отримують. Вона сприйняла ту критику на свою адресу й вирішила, що більше її ноги в театрі не буде. Згодом театр схаменувся, її спробували повернути, продов­жити трудову угоду. Але рана на серці ятрилася – то був тяжкий опік і згадка про зраду. Вона часто поверталася до цієї теми, хоча нікого персонально не звинувачувала. Вона розуміла, що змінюється не тільки театр, помітно змінюються часи – насувалися лихі 90-ті. Колишні правила й закони вже були недоречними. Вона мужньо переживала зради й напівзабуття, вона знала собі ціну".

Про останні дні життя актриси розповідала її колега Тамара Горчинська.

"Після образи, яку наніс їй театр, вона намагалася ніколи більше в нього не заходити. Коли загострилися хвороби, то вона також воліла не скаржитися нікому з театру, а переживала свої випробування мужньо, мовчки. Її не стало в червні 1999 року. До цього разом з [акторкою] Мариною Герасименко ми були в неї дома, вітали з днем народження. Купили торт. Вона каже: "Ой, дякую, дівчатка!" А згодом мене ніби потягнуло до неї. Заходжу і бачу, що справи кепські. В неї болів хребет. Вона шукала для цього корсет. Але не наважувалася звернутися в театр, аби в майстернях їй щось зробили. Отже, вона повільно йшла з життя, не афішуючи свої хвороби та свої тривоги. І помирала вона, не відчуваючи болі. Швидка до неї приїжджала і вранці, і ввечері. (...)

10 червня вночі в неї почалася агонія. Син Євген зателефонував мені о 8-й ранку: "Тамаро, мами більше немає…" І все. І ми поїхали в театр, аби обговорити всі моменти прощання та організації похорону. А в той час театр якраз вже збирався у відпустку і на вулиці стояла дика спека. Втім, незважаючи на спеку, прощатися з нею у червні прийшло чимало людей – і колег, і її шанувальників".

Купити книгу "Народна артистка. Про Нонну Копержинську" можна тут.