К 100-летию со дня рождения Копержинской. "ГОРДОН" публикует отрывки книги Вергелиса G

Украинская актриса Нонна Копержинская с 1946-го по 1999 год служила в Киевском драматическом театре имени Ивана Франко. Среди фильмов, в которых она снималась, – "Щорс", "Украденное счастье", "Королева бензоколонки". Одна из наиболее известных широкой аудитории ролей Копержинской в кино – тетка Секлета из фильма "За двумя зайцами".

Театральный критик Олег Вергелис в книге "Народна артистка. Про Нонну Копержинську" делится собственными воспоминаниями о Копержинской, впечатлениями о ее творчестве, использует архивные документы и ссылается на интервью актрисы различным СМИ. Издание "ГОРДОН" эксклюзивно публикует выдержки из этой книги.

Фото: Олег Вергелис / Facebook

Копержинская родилась в Киеве 1 мая 1920 года. Когда ей было два года, отец умер. Мать будущей актрисы по образованию была врачом, и ее по распределению отправили на Донбасс – в город Димитров (сейчас – Мирноград). 

"Мене мама на скрині народила, в Києві, коли вчилася на медичних курсах. І зовсім маленькою потім повезла мене на Донбас, таким чином я і на рудниках опинилася – ще з малечих років. Маму партія мобілізувала, треба було шахтарів лікувати – у промислових регіонах. От вона й лікувала. І я там росла. Навчалася у школі за №1. А часи тоді були голодні. Ну що ти хочеш – 1933-й. Якось я наїлася кісточок від абрикос – і люди думали, що помру. А потім я, ніби те цуценя нещасне, тинялася попід тинами, поки мама на роботі була. Хто його знає – може, ще й голод у мені якийсь акторський хист виявляв! Бо я ж через голод пішла попід хатами милостиню просить. Тоді з подружкою гру вигадали. Знайшли якесь дрантя, одягли його – і почали жалісно скиглити: "Тітонько, дайте хлібчика!". В той час було багато голодних – повсюди. Бідні люди їхали на Донбас, бо думали, що там на шахтах ліпше. І я так жалібно скиглила та скавучала, що іноді мені навіть кусок перепадав. А вже потім, коли додому поверталася, то мама іноді лупцювала мене. "Як же ти можеш? Адже іншим навіть гірше, ніж нам". А моя ж мама була на хлібній посаді, тобто лікарша. А їм пайки видавали. Ну які там ті пайки? Консерви гнилі. Вона робила дірочку в банці, капала олію на сковорідку і гнилу картоплину підсмажувала. Ось так і жили. Але була дуже сувора. Бо не хотіла, щоби люди глузували, мовляв, що це вже донька лікарки з протягнутою рукою швендяє". 

Копержинская позже вспоминала, что именно на Донбассе была привита ей любовь к украинской национальной культуре и зародилось ее желание стать актрисой.

"Одного разу до нас у селище, Красноармійський район, приїхав пересувний театр, – розповідала актриса в інтерв’ю журналу "Новини кіноекрану" (№ 3, березень 1965-го). – і тоді я вперше в житті побачила справжню виставу, це була "Наталка Полтавка" Івана Котляревського. Гра артистів мене так вразила, що я довго не могла отямитися. Після цього я одяглася в якусь стару плахту, вишивану сорочку, причепила до віночка стрічки й почала грати ту Наталку! Майже всі її арії вивчила". 

Донбасс Копержинская покинула в 1938 году, после окончания "десятилетки". Она поступила на химико-фармацевтический факультет Киевского университета имени Тараса Шевченко, училась "на отлично", но призвание возобладало, и Копержинская поступила в Киевский театральный институт.

Вергелис обнародовал найденный им в архивах Киевского национального театра имени Ивана Франко документ – датированную 1946 годом автобиорафию Копержинской, написанную на русском языке калиграфическим почерком.

Фото: kino-teatr.ua

"Я, Копержинская Нонна Кронидовна, родилась в г. Киеве в 1920 г. в семье учащихся. Отец – студент политехнического института (умер в 1921 г. ), мать – студентка фельдшерско-акушерских курсов. До 1924 г. мать работала фельдшерицей-акушеркой в селах Киевщины (Триполье, Черняхов, Гостомель и др). В 1924 г. поступила в Днепропетровский мединститут, который окончила в 1929 г., и работала в Донбассе до 1937 г. Я все это время жила с матерью. В 1938 г., окончив десятилетку, была принята в Киевский театральный институт, где числилась до начала войны. Во время войны из института ушла на уборочную в Бориспольский р-н. Возвратившись в Киев, поступила в организованный тогда Военно-комсомольский театр. Мы интенсивно готовились к открытию театра 20/ІХ. 41 г. и твердо верили в то, что Киев не будет сдан. 18 сентября в 12 ч. дня, когда все собрались на репетицию, нам объявили, что нужно немедленно оставить Киев, для сборов был дан всего 1 час. Город обстреливали немцы. Когда я пришла в театр, то машина с некоторыми людьми только что отошла. Я с матерью пошла пешком с отступающей армией. Но, увы, уйти далеко не пришлось. В районе Броваров мы были окружены. Спасаясь от бомбежки, мы вернулись в Киев. Первое время нигде не работали (меняли свои вещи на селах). Мать простудилась и умерла в 1941 г. В ноябре месяце. Зимой началась посылка в Германию. Скрываясь от наборов, я с группой актеров уехала из Киева на периферию. Долго ездила по местечкам и селам, и в 1942 г. наша бригада присоединилась к другой, которая "осела" в Гайсине Винницкой обл. Там я работала до 1943 г., а когда к Киеву подходила Красная Армия, я приехала в Киев. Сразу же устроилась в Красноармейский ансамбль песни и пляски. Там работала до декретного отпуска. Потом опять поехала в Гайсин, где работал тот же театр. Там я работала до 1945 г. По приказу Комитета по делам искусств театр перевели в Киевскую область в г. Белая Церковь. Я переехала с театром. После демобилизации мужа пошла кончать институт и окончила его в июле 1946 г. Мое семейное положение: муж и ребенок двух лет. Муж работает в стройконторе горжилправления г. Киева в качестве бригадира по художественно-альфрейным работам. 18. VІІ-46 год".

Звание народной артистки Копержинская получила в зените славы. Как пишет Вергелис, в 1960-х она стала превращаться в "локальный артистический миф, актрису-легенду". Автор приводит несколько эпизодов, характеризующих нрав актрисы.

"Говорили не тільки про її ролі, активно цитували її закулісні перли й переказували різноманітні пригоди. Її впізнавали на вулицях, у чергах. Розповідають, що вона частенько лінувалася спускатися в підземний перехід на Майдані (жила в тому районі з 1981 року), а чимчикувала куди очі дивляться – на проїзну частину. Міліціонери тоді завмирали: "Бабусю, ви куди чешете?" А вона миттєво перевтілювалася в сільську дурепу: "Ой лишенько, та я ж заблукала, дітоньки, переведіть через дорогу, бо потєряю сознаніє!". Її проводили до самої домівки. А вона могла озирнутися та ще й дулю згорнути.

Або інший переказ – про її автомобільні справи. Вона була затятим водієм. Коли прихворів чоловік, режисер Павло Шкрьоба, то вона вирішила придбати машину, аби возити його в Осокорки (там у Копержинской и Шкребы была дача. – "ГОРДОН"). І купила "Запорожця" – ЗАЗ-968М. Кажуть, ставилася до нього з небувалою ніжністю, пестила, капот гладила. Але на галасливій автостраді траплялося різне. На гальма не завжди тиснула вчасно. І на бульварі Лесі Українки мало не таранила конкурентів – "волги" та "жигулі" іншого кольору. Вартові дорожньої дисципліни її зупиняли, гримали на неї. А вона прокуреним басом (бо ж інколи викурювала декілька пачок "Бєломору" за день) їм відповідала: "Ти диви… Їду й нічого не бачу, бо в цей час на гарного хлопця задивилася". ЇЇ впізнавали – і все вибачали. Її обличчя не можна було не впізнати, а її голос лунав з усіх радіоприймачів у програмах "Від суботи до суботи" та в записах українських театральних постановок. Певний час вона вела ніби "вечірню казку" на українському телебаченні. І мимоволі стала конкуренткою легендарного діда Панаса, в якого були своя аудиторія та свої фани. Саме тоді в Нонни Кронидівни непомітно почали проростати під носом невеличкі вуса. І дід Панас жартома порадив їй позбутися того волосся, змастивши обличчя курячим послідом. Актриса чи то придурилася, чи то повірила, але справді послухалася порад діда Панаса – наквецяла обличчя гидотою. А вже потім, коли зустріла його, то розказала все, що про нього думала. По слово в кишеню ніколи не лізла. За жодних обставин.

Актор Лесь Задніпровський якось пригадував, що ще в дитинстві відпочивав разом із родиною Нонни Кронидівни на одному мальовничому узбережжі. Тобто відпочивали дві сімї – її та Михайла Задніпровського і Юлії Ткаченко (украинские актеры, родители актера Леся Заднепровского. – "ГОРДОН"). Маленького Лесика Нонна Кронидівна любила. Отож, зупинившись на березі річки, вони пригадували театральні ситуації, розповідали якісь анекдоти. Виявилося, що неподалік розташувався циганський табір. І горда циганська кавалькада тут-таки вирішила анексувати місце відпочинку народних артистів України. Цигани почали пропонувати акторам різні товари, заманювали ворожінням. Артисти не знали, як від них відкараскатись. І тоді Нонна Кронидівна, очевидно, згадала, як сама грала циганку Гордилю у виставі "Лиха доля", й пішла на контакт. Вони вмить сприйняли її за свою, слухали її теревені роззявивши роти. Старий циган навіть запропонував їй далеку подорож, ледве утримали".

Одна из глав книги посвящена съемкам Копержинской в ленте "Королева бензоколонки" 1963 года режиссеров Алексея Мишурина и Николая Литуса. Нонна Кронидовна исполнила роль буфетчицы. Вергелис приводит воспоминания Надежды Румянцевой, исполнительницы главной роли.

"На зйомках цієї стрічки ми щиро подружилися з Андрієм Корнійовичем та Нонною Копержинською. (...) Коли я називала українську актрису по батькові, то постійно запиналася: "Кронидівна!" Це не так просто було вимовити. А "Кронидівна" саме й грала роль Рогнеди Карпівни, хамуватої пишнотілої буфетниці, яка в душі насправді доволі добра жінка. Копержинська була прекрасною актрисою, тим часом їй було властиве й надзвичайне почуття гумору. Вона була в захваті від моєї мініатюрності й частенько жартувала вже над своїми розкішними формами. Наприклад, коли її одягнули в костюм буфетниці, то наші режисери сказали: "Фартух краще приталити!" На це українська актриса з гумором їм відповіла: "Хлопці, оце чого нема, того нема! Якщо знайдете в мене талію, тоді й буде ваша!".

Скриншот: kino-teatr.ua

"Взагалі, Нонна Кронидівна під час зйомок "Королеви" не приховувала свого норову, свого характеру. За спогадами доньки сценариста стрічки, в тексті сценарію був один цікавий епізод, у якому Рогнеда Карпівна мала б стати на роликові ковзани. Тоді Нонна Кронидівна категорично відмовилася: "Досить уже наді мною знущатися! Досить!" А ось коли треба було обіграти епізод із "прибором для стройности фигуры" (коли вона крутить хула-хуп), то все-таки актриса погодилася. І почала "крутити". Сцена вийшла надзвичайно весела. Всі її пам’ятають, постійно регочуть. Відтоді і фраза Панаса Петровича стала крилатою: "Не смеши людей, балерина!".

Вергелис делится своими воспоминаниями: "Пам’ятаю, ще в середині 1990-х, після чергового повтору "Королеви" на котромусь із телеканалів, Нонна Кронидівна по телефону викарбувала таку ось репліку: "Да… Після Рогнеди моя кар’єра пішла вгору! Бо до цього грала якусь торговку базарну (в "Зайцях". – О. В. ), а тут таки тобі справжня сфера обслуговування! Можна сказати, морально й матеріально відповідальна буфетниця!".

Звісно, то був її жарт – про сферу обслуговування. А може, й не жарт? Бо, взагалі-то, різні її кіногероїні таки мешкали десь у маленьких селах або перебивалися на якихось околицях. А тут – і справді трохи вищий соціальний статус. І (як і у випадку з "Зайцями") її чергова продавчиня, тобто роль другого плану, знову й знову (наче сама того бажає) виходить на найперший план. І якщо й була на пирятинській АЗС якась королева, то далебі не Людмила Доб­рийвечір, яку грала 32-літня Румянцева, а саме Рогнеда Карпівна, 42-річна "бухветниця" на тій-таки АЗС. Така собі володарка магістралі, королева автопотоків. Здавалося, на ній сходилися всі перехресні дороги, а вона це чудово розуміла. І не хотіла позбуватися свого статусу пирятинської імператриці, коли на цьому роздоріжжі раптом з’явилася якась молода конкурентка".

Автор книги "Народна артистка. Про Нонну Копержинську" поделился воспоминаниями о том, как актриса переживала 1990-е годы, когда внутри ее родного театра началась пертурбация.

"Як кажуть колеги, вона ніколи не грала – вона жила і на сцені, і на екрані. А життєвий гумор золотою ниткою прошивав різні епізоди її життя – творчі й особисті. Один із таких епізодів пригадую і я. Власне, той-таки 1995-й. Біля фонтанчика Театру імені Івана Франка бачу жіночку, що хитається, як маятник, але до театру не підходить. Здалеку схожа на колгоспницю з якогось села Київської області: скромний плащик, хустинка на голові. Коли трохи пильніше придивишся – в тій незнайомці впізнаєш народну артистку Копержинську. Ось так і впізнав тоді. Набравшись хоробрості, підійшов: "Ви Копержинська?" – "А ти звідки знаєш?" – "Ви моя улюблена актриса". – "А я думала, що вже нікого немає, хто мене знає". І в цю ж мить нервово погасила недопалок гумовим чоботом.

У театрі того вечора була чергова прем’єра. Але її роман із рідним театром уже закінчився – драматично. На профспілкових зборах старим майстрам дорікнули, мовляв, задарма зарплатню отримують. Вона сприйняла ту критику на свою адресу й вирішила, що більше її ноги в театрі не буде. Згодом театр схаменувся, її спробували повернути, продов­жити трудову угоду. Але рана на серці ятрилася – то був тяжкий опік і згадка про зраду. Вона часто поверталася до цієї теми, хоча нікого персонально не звинувачувала. Вона розуміла, що змінюється не тільки театр, помітно змінюються часи – насувалися лихі 90-ті. Колишні правила й закони вже були недоречними. Вона мужньо переживала зради й напівзабуття, вона знала собі ціну".

О последних днях жизни актрисы рассказывала ее коллега Тамара Горчинская.

"Після образи, яку наніс їй театр, вона намагалася ніколи більше в нього не заходити. Коли загострилися хвороби, то вона також воліла не скаржитися нікому з театру, а переживала свої випробування мужньо, мовчки. Її не стало в червні 1999 року. До цього разом з [акторкою] Мариною Герасименко ми були в неї дома, вітали з днем народження. Купили торт. Вона каже: "Ой, дякую, дівчатка!" А згодом мене ніби потягнуло до неї. Заходжу і бачу, що справи кепські. В неї болів хребет. Вона шукала для цього корсет. Але не наважувалася звернутися в театр, аби в майстернях їй щось зробили. Отже, вона повільно йшла з життя, не афішуючи свої хвороби та свої тривоги. І помирала вона, не відчуваючи болі. Швидка до неї приїжджала і вранці, і ввечері. (...)

10 червня вночі в неї почалася агонія. Син Євген зателефонував мені о 8-й ранку: "Тамаро, мами більше немає…" І все. І ми поїхали в театр, аби обговорити всі моменти прощання та організації похорону. А в той час театр якраз вже збирався у відпустку і на вулиці стояла дика спека. Втім, незважаючи на спеку, прощатися з нею у червні прийшло чимало людей – і колег, і її шанувальників".

Купить книгу "Народна артистка. Про Нонну Копержинську" можно ЗДЕСЬ.