Кларнетист Юліан Мілкіс: Путін – одержимий маніяк. Він прирік на страшні жертви Україну. Але вона переможе у цій жахливій війні 

– Юліане, коли востаннє ви були в довоєнній Одесі?

– Три роки тому, 2019 року. Грав на фестивалі OdessaClassics. Але я тут бував регулярно. Уперше сюди приїхав, напевно, 20 років тому, грав тут у філармонії. Бував багато разів і в Києві. Дуже любив сюди приїжджати, було багато планів. Це чудово, що вийшло сюди приїхати, я зіграв поки що тричі. Великий концерт був у Оперному театрі, де були військовослужбовці, волонтери, поранені. Це було надзвичайно зворушливо. І ще зіграв із військовим оркестром тут просто неба.

– В інших українських містах плануєте виступити?

– Так, звичайно. Поки що треба вирішити, як і коли.

– Близькі намагалися вас відмовити їхати до України під час війни?

– Страху не було. Мене відмовляли сюди їхати дуже багато. І в Америці, і в Канаді, і в Європі люди називали мене божевільним, я припиняв ці розмови, казав, що на цю тему не хочу навіть говорити, бо вирішив і точно поїду.

– Якби ваше звернення почув президент країни-агресорки РФ Володимир Путін, що б ви йому сказали?

– А що до нього звертатися, коли це одержимий маніяк. Думаю, були якісь люди, які намагалися його відмовити. Це все нікому не треба. Він міг ще сидіти при владі багато років. А так він прирік на жах насамперед свою країну і себе, бо в нього виходу немає, це загнана в кут людина. І він прирік на муки та страждання, на такі страшні жертви Україну. Але правда на її боці, і я впевнений, що вона переможе у цій жахливій війні.

– Ви в юності й дитинстві жили у РФ. Чи залишилися там друзі? Як вони реагують на російську агресію проти України?

– Я народився в Одесі, але батьки вже на той час жили в Санкт-Петербурзі, я приблизно із двох місяців і до 17 років жив там. Я туди повертався дуже багато разів, там активно концертував. Останній концерт з оркестром у мене був там на самому початку війни, після чого я одразу ж поїхав.

У мене там є і друзі, і колеги. Є близькі друзі. Більшість людей мого кола реагують, як ми всі, як нормальні люди. Дуже багато хто звідти поїхав. Хтось до Ізраїлю, хтось до Америки.

Агресивно налаштованих за Росію – я таких не знаю. Було кілька людей, які казали: "Ну як, тут же ніби дві сторони медалі." Я припиняв спілкування одразу, бо тут обговорювати нема чого. Бо сторона медалі тут лише одна.

– Музика під час війни за вашими спостереженнями як впливає на людину?

–Музика під час війни потрібна. Люди повинні мати їжу для душі, для серця. Це правильно діє на людину. Я бачив багато сліз, вдячності. Дуже багато хто підходив, дякував, обіймав.

– Чи є щось особливе під час виступів зараз?

–Звісно, є, бо ситуація зовсім незвичайна. На жаль, західні ЗМІ про Україну пишуть здебільшого про війну, але країна живе не лише цим. І я це бачу по Одесі. Місто живе, незважаючи на небезпеку, постійні нальоти. Люди повернулися, багато хто не їде. Тут був [фронтмен українського гурту "Океан Ельзи" Святослав] Вакарчук. І ми познайомилися. І я бачив, як він два дні поспіль рано-вранці виїжджав до Миколаєва і співав для солдатів. Це дуже важливо для піднесення духу.

– У вас є улюбленіпісні "Океану Ельзи"?

– З улюблених пісень – "Обійми мене" та "Човен". А взагалі дуже багато. Давно стежу за цією групою. Великий їхній шанувальник. На мене величезне враження справив вірш Вакарчука "Ненависть". Це приголомшливо. Ми з Вакарчуком говорили, що, можливо, треба буде записати разом знамениту пісню Михайла Утьосова "У Черного моря".

– Ви не плануєте під час концертів запрошувати на сцену для спільних виступів українських дітей, як це роблять зараз багато зірок?

– Поки що конкретних планів запрошувати дітей немає, але ідея чудова. Треба подумати.

Війна Росії проти України. Головне(оновлюється)