"Свій" вибух я не почула, лише раптом з'явився дзвін. Тіло було повністю паралізоване". Медикиня ЗСУ Біла повідомила про тяжке поранення на фронті

"Загинула 15 січня 2024 року". Саме такий допис сподівався побачити той, хто тиждень тому холоднокровно дивився на мене і ще двох хлопців, які лежали серед поля. Жінка-медик і двоє поранених. Саме між нами він, не поспішаючи, обирав, на кого скинути те, що приніс на нашу землю – біль і смерть, – написала Біла. – Це була звичайна зміна бойових медиків, я заходжу на позиції, мій напарник виходить на відпочинок. Усе, як завжди. Але звечора від командира надійшов наказ, що потрібно також завести невелику групу, хлопці не знали дороги, тому йшли зі мною. І от тоді мені вже стало не дуже спокійно – я дуже не люблю ходити у групі. Тим більше відповідати за неї. Але накази не обговорюються. Ще затемна ми дісталися пункту висадки, далі потрібно пішки. Коротко пояснюю хлопцям дорогу, наказую ні в якому разі не скупчуватися, розтягнутися якомога далі один від одного, іти швидко й обов'язково слухати небо. Щоб ніхто не відстав і не загубився, пішла замикаючою".

Вона зазначила, що хвилин за 10 їх обігнала група бійців, а приблизно ще за 10 хвилин попереду пролунав вибух, після чого поранені почали кликати на допомогу.

"Як можу прискорюю крок, розумію, що група звернула в поле і практично відразу потрапила під скид із дрона. Мені потрібно прямо, потрібно вести своїх, але на відстані декількох десятків метрів лежать також наші! Вони точно знають, що медик десь поруч, і тому відчайдушно кличуть на допомогу, – зазначила вона. – Так, я порушила наказ. Я звернула вбік від свого маршруту і, наказавши своїм залишатися, побігла до поранених".

Вона додала, що разом із нею побігла ще одна людина з її групи.

"Удвох швидко оглядаємо поранених і тут чуємо в рацію: "У тил іде ворожий дрон! Біла, в укриття!" Але яке укриття посеред чистого поля? Кричу хлопцям, щоб розбіглися як можна далі, падаю на землю й чую його все ближче і ближче. Один скид. Інший. Тиша, – написала медикиня. – Кричу, чи всі живі, слава богу, із хлопцями все гаразд. Одного пораненого вже відтягли до трохи безпечнішого місця, працюю з іншим. Декілька ін'єкцій, бандаж на ногу. Розумію, що ще може десь бути кровотеча, але оглянути немає часу. Приймаю рішення вколоти внутрішньовенно кровозупинне, накрити хлопця й забрати пізніше. Кричу іншим, щоб уходили. Він же, побачивши це, впадає у відчай: "Хлопці! Не кидайте мене! Не залишайте!" Дитина ти моя дурна. Хіба залишила я вас хоч одного за весь цей час?!"

За словами Білої, у момент, коли вона затягнула пораненому джгут, знову почула "мерзенне жужжіння над головою".

"Розумію, що далеко не відбіжу, але хоч трохи, хоч на десяток кроків від пораненого! Падаю, чую як він зависає над Андрієм, потім переміщується до пораненого, розуміємо, що він зараз із насолодою, не поспішаючи, вибирає. Коли він завис наді мною, я зрозуміла зразу – він обрав. "Свій" вибух я не почула, лише раптом з'явився дзвін, – зазначила Біла. – Тіло було повністю паралізоване, я намагалася крикнути: "Хлопці! Я "300-та", – але розуміла, що мене не чують, потім прийшла думка: "Треба повзти. Він повернеться". Раптом зрозуміла, що поруч є ще хтось. Один із моїх хлопців не пішов, він залишився поруч зі мною. Крикнула йому, що я поранена в шию і руку й не можу рухатися. Наказала передати по рації про те, що сталося. Іти я не могла, тож Андрій Горбатий тягнув мене на собі. Дякую тобі, брате, що витягнув".

Медикиня додала, що її евакуювали і зараз вона перебуває в лікарні.

"Різні діагнози, різні прогнози. Єдине, у чому зійшлися всі лікарі, – дуже невдало розташований уламок у шиї, сильне пошкодження правої руки, яка втратила можливість рухатися. Дуже сподіваюся, що мій стан дозволить зробити операцію, після якої можна буде робити якісь прогнози", – резюмувала вона.