+10 Київ
Тетяна розповіла, що після початку повномасштабного вторгнення вона протягом майже 11 днів не їла, пила лише воду, адже весь час допомагала й заспокоювала інших. Цей час у Маріуполі став справжнім пеклом, сказала вона. Обстріли не вщухали ні вдень, ні вночі.
"Я теж отримала контузію: доварювала їсти, і якраз стався вибух – мене відкинуло вбік. Це був жах! Важко було чути колону російських танків, що йшла від заводу. Це було таке відчуття, ніби вони проїхали не просто по моєму місту, а по моїй душі", – розповіла Тетяна.
Вона згадала в інтерв'ю музею, як разом з іншими маріупольцями розбирала завали, шукаючи тих, хто міг вижити, і допомагала витягати поранених із-під уламків. Найбільшим болем, за її словами, було щодня бачити загиблих, серед яких нерідко були знайомі, сусіди чи колеги, і декого вдавалося впізнати лише за частинами тіла.
"Я не можу навіть описати той стан. Ти взагалі не розумієш, що відбувається. Далі було ще гірше, було дуже-дуже важко – через постійні обстріли, адже діти й дорослі без кінця вмирали. У нас сусід помер, не витримав, молодий чоловік. Ми всіх загиблих ховали на футбольному полі", – сказала жінка.
Тетяна з родиною виїжджали з Маріуполя через Росію, проходили принизливу фільтрацію й перевірку телефонів. Після повернення в Україну їй надійшла пропозиція працювати в Центрі "ЯМаріуполь", де вона допомагає переселенцям почати життя із чистого аркуша.
"Я настільки була рада, коли прийшла до центру. Відчуття того, що ти рідну людину зустрів і обійняв, – це неможливо передати словами. Я не знала всіх – у центрі працюють маріупольці з різних районів, різних сфер. Ми не зустрічалися раніше. Але там усі були, як рідні, повірте", – каже Тетяна.
Подивитися історію Тетяни можна на сайті музею.
