Нікому останнім часом із росіян не вдавалося трьома реченнями обнулити всі злочини Росії 

Мене вже давно важко здивувати, за останні роки я майже забула, що це таке. Але промова режисера Звягінцева на Каннському фестивалі мене прям здивувала. А масова реакція на неї – здивувала ще раз. Ось тобі раз, подумав Штірліц. Ось тобі два.

Іще кілька днів тому я наїхала на чувака в когось у коментарях, який бовкнув щось презирливе про Звягінцева. Як же ми стрімко живемо. Тільки складеш більш-менш стійке уявлення про когось, х…як – радіо "Маяк".

Коли стрічку почало заливати захопленням (прекрасний! великий! він зробив це!), я пішла вже гуглити, що він насправді сказав. І яке ж було моє здивування, що він сказав саме це. Що нічого не перекрутили, не відредагували, не доповнили, не викинули.

З тексту, прочитаного Звягінцевим у смартфоні під час урочистої церемонії вручення нагород, ми дізналися, що "пане президенте Федерації" Канни зараз не дивиться, тому що в нього, по-перше, не буває інтернету, а, по-друге, він зайнятий "врегулюванням важливіших питань". Але є люди з панського оточення, які можуть передати особисте прохання кінорежисера – "закінчити бійню". І "м'ясорубку". Де гинуть "люди з обох боків". І ніхто нічого не може із цим вдіяти. Мабуть, бійня з м'ясорубкою якось так раптово почалися "з обох боків", що вже не можуть зупинитися. Зупинити їх під силу лише єдиному пану. І мільйони людей про це мріють.

Якщо десь поблизу є люди з найближчого оточення режисера Звягінцева, то передайте йому, що мільйони людей в Україні мріють, щоб ваш пан відкинув копита якомога швидше, у страшних муках. Це його зупинить.

Річ навіть не в повній безглуздості цього миротворчого жесту. Путін, звісно, дізнається про прохання Звягінцева і щонайменше замислиться – а чи не час закінчувати? Раз Звягінцев просить. У смокінгу, у прожекторах, у Каннах.

На мою думку, нікому з російських творчих людей останнім часом не вдавалося трьома реченнями обнулити всі злочини Росії, витерти ноги об Україну й потішити Путіна, публічно підкресливши його безмежну вселенську всевладність. Єдиний, хто може!

Пане Гітлер! Закінчіть бійню, випустіть людей із концтаборів. Ви – єдиний, хто може зупинити м'ясорубку.

Якби з такою пронизливою промовою де-небудь виступила якась інша широка російська знаменитість, я б не здивувалася. Серебренников, Лозниця, Хаматова, Сокуров, Шульман, кумир вдумливої інтелігенції кореєзнавець Ланьков, який із початком повномасштабної війни розквітнув, як травнева троянда, і рушив тевтонською свинею на всі можливі майданчики з платформами, намагаючись засрати мізки якомога більшій кількості допитливих. І, треба сказати, досить успішно справляється із завданням нормалізації диктатури як явища, не забуваючи протаскувати на всіх майданчиках обов'язковий меседж, що "Росія – вільна країна". На прикладі Північної Кореї він невтомно пояснює, що в диктатурі немає нічого страшного й поганого, просто люди там живуть по-іншому. Але порівнювати Північну Корею з Росією не можна, це некоректно. Дивно, що йому досі не вручили якийсь гран-прі за внесок у процвітання КНДР. Він так багато для цього зробив, що Північна Корея вже мала б посісти одне з перших місць у світових рейтингах найщасливіших країн.

Мене абсолютно не дивує, що Ланьков у багатьох місцях бажаний гість, як і те, чому вигнання гостя з Латвії стало лише "прикрим непорозумінням". Але почути від Звягінцева підлесливу нісенітницю мені було прям дивно.

Він, як мені здавалося, – один із небагатьох представників російської інтелігенції, хто не зганьбився жодним колективним чи індивідуальним холуйством. І начебто ніколи не був поза політикою. І не парив над сутичкою. І не дивився на світ крізь рожеві окуляри. І всі його фільми – загалом про російську нелюбов як спосіб життя.

Є, звісно, варіант, що смартфон Андрія Звягінцева сам написав промову за заданими кимось алгоритмами, а в режисера не було часу особливо вникати, стрес, Канни, загальна втома. Що написалося, те й прочитав.

Власне, якби тільки він ось так зганьбився й усі б тактовно промовчали, бог із ним. Ну буває, ну припустимо. Але масове тріумфування, викликане промовою, наводить на думку, що, напевно, ця м'ясорубка не тільки смартфону Звягінцева сподобалася.

Ви, вибачте, чому радієте, російські люди? Цю війну розв'язав пан, якого ви виростили, виховали й відгодували. І поки ви його відгодовували, він досить швидко й успішно відібрав у вас головне – самоповагу. І, успішно вас зжерши й перетравивши, почав мріяти, як, нарешті, стане під Софією Київською й привітає всіх із великою перемогою і єдиною Росією.

Не треба мати три вищі освіти, розбиратися в зовнішній і внутрішній політиці, бути доктором філософії, щоб зрозуміти, що Україна – одна з головних справ у житті Путіна, і він сам ніколи від неї не відчепиться. Ніхто й ніколи не ображав цього пана сильніше, ніж Україна, ніхто не принижував його більше, ніж Україна, ніхто не гнав його так засцяними ганчірками, як вона, не бив по зубах, не насміхався, не виставляв повним ідіотом. "Я, русскій воєнний корабль, пропоную вам здатися!"

Російський воєнний корабель стільки всього вклав у цю "бійню", стільки на неї поставив, що відступити, не взявши Києва, для нього рівнозначно смерті. Не кажучи вже про те, що в розумінні Путіна вихід із війни, яку сам розпочав, – узагалі не по-хлопчачому.

Невже треба бути генієм, щоб зрозуміти, що зупиняти Путіна має не він сам?

П'ятий рік триває бліцкриг "Київ за три дні", на гроші, які вкинув єдиний пан у цю війну, можна заснувати й побудувати державу. Ви Капустин Яр, звідки в Україну летить "Орєшнік", бачили? Там, крім полігону, ще село на кілька тисяч людей. Характерні дерев'яні хатинки середини минулого століття, лайно, відсутність доріг. І пів Росії так живе.

І ось виходить російський режисер і каже: "Пане". Є така споконвічно домоткана російська традиція – жити у крові, гної й лайні, але поважати начальство.

Виходить милий, добрий, трохи втомлений деміург і, приймаючи гілку, на очах усього світу підтримує незмінну віру вбивці в самого себе.

Слухайте, ну як так вийшло, що мільйони людей, які мають спільний кордон, історичний і особистий досвід життя за тираній, можуть настільки по-різному бачити і сприймати світ? Усе ж під вашим носом, на ваших очах відбувалося. Вона потонула. Будемо мочити в туалеті. Злочинний київський режим, хунта, хлопчик у трусиках.

Де ви, до речі, були вісім років? Вам, до речі, не заслужитися.

Масовий оргазм від промови в Каннах, звісно, розділили не всі, багато хто дивувався, дехто навіть був обурений. І навіть наважився висловитися. У зв'язку із чим багато-багато хто обурився у відповідь, пояснивши, що, коли вас запросять до Канн, то ви й скажете Путіну щось інше, а Звягінцев зробив усе, що міг.

Зробив усе, що міг, Олександр Печерський, Януш Корчак, 25-річний Герой України (посмертно) Віталій Скакун.

Усе, що міг, – це не фігура, бл...дь, мови.

У громадян Російської Федерації зараз у розпорядженні залишилася крихта особистої свободи – промовчати в низці випадків, щоб не вітати й не підтримувати різноманітної мерзоти й брехні. У низці – ще можна. Скоро у вас і крихту відберуть. Аж надто помітно, як вона вам муляє.

Чому ви ніяк не навчитеся стримувати себе від непереборного бажання поцілувати якусь сволоту в дупу? Мало того. Цілуючи в дупу, радієте, що зробили все, що могли.

Мені неодноразово намагалися пояснити, що в Каннах й інших видатних місцях по-іншому не можна. Ну, мені тут бити нічим. Я у видатних місцях рідко буваю. Хіба що виїду кудись на тролейбусі. Переважно, виходжу по сигарети, спостерігаючи, на що перетворюють моє рідне місто важливі рішення пана Російської Федерації.

Зараз частина мого району схожа на Чечню після килимових бомбардувань.

Востаннє, як кажуть інтелектуали, пан відбомбився по Києву якраз після чолобитної Звягінцева. Я так розумію, люди з найближчого оточення пана чи то не встигли донести особисте прохання лауреата Каннського фестивалю, чи то теж були дуже зайняті рішеннями. І згрібаючи скло у відро (хоча легко відбулися, гріх скаржитися, тільки у під'їзді трохи повилітало), я думала і про каннську промову, звісно.

Ну, а чого б мені про неї не подумати? Як мені пояснив один дядько в чиїхось коментарях – Звягінцев "намагається зробити все можливе для вас, але ви і ваш Зеленський поводитеся так, що дуже скоро з вами взагалі перестануть церемонитися".

Ну, зі мною не перестануть, про Зеленського не знаю, не скажу. Але я дійсно не в курсі, що можна в Каннах, а чого не можна.

Не можна називати війну війною? Не можна сказати, що війну розпочав Путін? Просто Путін, без "пане", не можна? Президенту Франції Макрону можна, а на французькому фестивалі ні, боже мій? Ну, не можна, так не можна, прийми приз, скажи спасибі. Зрештою, ти цілий фільм зняв, як я розумію, у певний спосіб пов'язаний із нинішніми реаліями. Це ж теж висловлювання. Прийми нагороду. Поклонися. Притисни руку до серця. Це точно можна.

Але скільки ж ви будете, то гладдю, то хрестиком, підтримувати непохитну віру хворого виродка в його безмежну владу? Чому ж ви йому весь час допомагаєте й тільки зміцнюєте цю його віру?

Чому ж ви цьому кадавру свою нещасну крихту особистої свободи просто в пащу вічно суєте? І радієте щоразу, коли виходить.

Пам'ятаю, у давньому інтерв'ю Дудю Хабенський три години розповідав про свій фільм "Собібор" (це такий нацистський концтабір), а наприкінці на запитання "Якби ви опинилися перед Путіним, що б ви йому сказали?", відповів: "Запитаю, чим допомогти". Фільм зняв про "Собібор", але Путіна запитає: "Чим допомогти?". Ну ось де ви так навчилися обіймати те, що неможливо обійняти, ну цікаво ж?

Я вже не про Україну, не треба допомагати, дякую, достатньо, але ви самі як своє майбутнє уявляєте? Оскільки Росія вже давно географічно поруч і поки немає реальних варіантів, куди б її трошки відсунути, як вивести з багатовікового запою й хоча б умити, у мене не те щоб винятково марна цікавість.

Так і будете століттями бігати за паном, хапати за поли з найнижчими проханнями, благати серійних маніяків "припинити бійню"? Ну ви ж не всі назавжди виїхали, у вас там друзі, близькі, любов до рідного попелища, любов до батьківських могил. Діти ж, онуки підростають. Ви їм ось це залишите – пане, ви єдиний, як чолобитну подаєш, смерде?

Я здогадуюся, що на каннській сцені, напевно, недоречно говорити про злочини Росії протягом століть, про неминучість покарань, міжнародні трибунали, санкції, мрії мільйонів, щоб це чувирло якнайшвидше зникло разом зі своєю шоблою, про справедливу відплату, про те, що той, хто посіяв Ковентрі, пожне Дрезден. Ні, не треба всього цього. Хто це там слухатиме? Для цього всього існують інші спеціальні платформи. Які, як ми вже давно зрозуміли, займаються вирішенням важливих питань. Або курують рішення. Курують – моє улюблене слово.

Прийшла вчора вранці додому з підвалу після бомбардування, чую, хтось галасує. Голос неприємний, але знайомий. Виявляється, забула вимкнути ноут, коли вибігала. До упору слухала лекцію про середньовіччя, а тут уже пішов кокошник із труском і глодом.

І ось поки я чотири години відсиджувалася в підвалі, YouTube зажив своїм життям, він так часто робить, якщо його не зупинити. Якось слухала одного приматолога, заснула, прокидаюся, а там замість нього вже Ксенія Собчак із якимось уй...біщем.

А цього разу, поки мене не було, у ноуті завівся кореєзнавець Ланьков. Ну, призова гра. Що тут скажеш.

Виходиш з укриття, усе у склі, у диму, страшно зайти в новини, телефон розривається: ти де? Заповзаєш у квартиру з єдиним сильним бажанням – поспати, у душі – чорна ненависть, яку не вирубати сокирою, а в твоєму ліжку окопався Ланьков і розповідає про секс у Північній Кореї.

Якби я була режисером, я б кіно про це зняла. Невелике, але талановите, щоб теж у Каннах виступити. А промову Звягінцева я, звісно, запам'ятаю. Як таке забути. Як казала Лідія Корнеївна Чуковська з іншого приводу: "Ваша ганебна промова не буде забута історією".

З вами була ведуча рубрики "За далью – даль".

Трамвайчик – Joop Polder, Station in the Wood, 1970.