+19 Київ
"Я так влаштований: як чоловік я міг плакати, коли дивився зворушливі сцени якихось сильних кінофільмів. Я міг не плакати, коли бачив жорстокі сцени. На сьогодні я можу сказати чесно: ми живемо без дат, без днів тижня. Я можу надвечір тільки розуміти, який день тижня... Ми живемо такими планами... Коли я як мер міста вирішував завдання поставити рефрижератори в морзі? Коли я вирішував завдання, де ховати [померлих] хворих? Коли я вирішував завдання, як зробити потрібну кількість трун? І який мер вирішував? Це страшні завдання. І коли ти їх вирішуєш – а це насправді примітивні завдання, страшно навіть усвідомлювати необхідність їх розв’язання – то ти не бачиш часу, не бачиш цієї жорстокості, ти в цьому варишся, ти в цьому перебуваєш і тобі просто ніколи плакати. Коли ти заходиш у підвал, розчулюють якісь речі..." – сказав Атрошенко у відповідь на запитання, чи часто плакав за місяць війни.
Він розповів про випадки, які його могли зворушити раніше.
"Коли я був народним депутатом, я плакав, коли до мене підходила молода гарна мама, на зустрічі десь у селі, в окрузі. Вона гарна, молода, троє дітей: один поряд із велосипедом, один на передньому багажнику, один – на задньому. І я у неї запитував: "Як справи?" Вона усміхалася і говорила: "Добре, тільки чоловік в АТО, я одна і мені з дітьми та господарством тяжко". І тоді я плакав. Така сама і тут ситуація. Коли я бачу мертвого, я не плачу, а коли мені жива людина скаже щось таке, що чіпляє мене за душу – сльоза накочується. Але плакати ніколи", – наголосив Атрошенко.
Війна Росії проти України. Головне (оновлюється)
