+22 Київ
"У мене цікава історія. 23 лютого ввечері в мене було операцію заплановано на 18.00. У підсумку її почали о 20.00. Отямився я в реанімації о 4.00 приблизно. І одразу ж узявся за телефон. І побачив новини десь до 5.00... Уже до 7.00 у клініці не було медперсоналу – усі пішли. Ще була дівчина з Мінська, яка приїхала на косметичні операції. І одна медсестра", – сказав Запорожець.
Після цього він зателефонував хірургу, який його оперував, із запитанням, як бути.
"Він каже: "Ми сім'ї збираємо. Я тобі залишив антибіотик, знебол. Бери, будь ласка. Ти людина досвідчена". І в підсумку о 7.00 ми вже покинули клініку. І якраз бачив паніку, як усі від’їжджають, затори на дорогах", – розповів волонтер.
Після цього він заїхав по батька, зателефонував усім друзям і запросив їх до себе додому.
"У мене великий будинок, підвальний поверх повноцінний, який можна використовувати як бомбосховище. І почав усіх заспокоювати: "Ви маєте розуміти, що зараз виїжджати і залишитися в заторах, їхати добу... Краще приїжджайте до мене в безпечне місце, а потім уже визначимося". Ось так почалася війна", – сказав Запорожець.
Він припустив, що такий початок війни – те, що він опинився в лікарні, – вплинув згодом на напрям його волонтерства.
"Тоді я вже зрозумів, як працюватиме медицина. Приватна клініка моїх друзів, і все-таки персонал поїхав... Я телефоную своєму товаришу Ростиславу Валіхновському, який на Протасовому Яру має клініку. А в нього розкішні операційні й реанімації. Я кажу: "Ростиславе, відкриваймо клініку". – "У мене немає персоналу. Усі поїхали". – "Нічого страшного. Ми знайдемо". І я почав телефонувати анестезіологам, хірургам. Зрештою набрали команду із чотирьох осіб, молодих випускників інституту. Ми готувалися до вуличних боїв. У підсумку познайомився з голосіївською теробороною. І стали на чергування. У разі бойових дій вони привозили б нам поранених. Ось так почалися перші дні війни", – поділився волонтер.
