+16 Київ
"Практично всі працівники охоронні – хто додому, хто куди. А треба було їхати до Києва допомагати. І 24 лютого, друга година дня – якраз це була остання електричка з Малина до Києва. Після того вже три місяці більше ніякі потяги не ходили. Я вже коли їхав – уже було чутно, що летить. Уже було чутно, як у Гостомелі йдуть бої", – розповів Ободзінський.
За його словами, з 25 лютого він уже не міг виїхати з Києва додому через бої в Київській області. Із дружиною Наталією він підтримував зв'язок.
"По телефону, по відеозв'язку ми спілкувалися. Щодня спілкувалися. [...] Мені так запам'яталися слова дружини – це було 5 березня. У мене якраз був день народження. Прийшла її старша сестра із чоловіком. Вони там не те що святкували – просто пообідали. І по відеозв'язку дружина сміялася. Каже: "Всі від війни тікали з Києва, а мій, – не будемо казати тим словом, яким вона мене тоді назвала, – поїхав у саму війну". А кінцевий результат такий, що я залишився живим, а їх немає", – зазначив Ободзінський.
Він пояснив, що його родичі загинули 8 березня приблизно о 21.00.
"Мені дзвонить мій товариш, сусід батьків, бо батьки неподалік мене жили... Вони і зараз живуть. Каже: "Вово, як ви там?" Кажу: "Нормально. А що таке?" – "А ти, – каже, – де? – "Я у Києві". – "Вово, там у твоїй стороні щось так бахкало!" Кажу: "Ну добре, зараз подзвоню". Я набираю дружину – абонент поза зоною. Набираю сина – поза зоною. Дочку набираю – абонент поза зоною досяжності. Ніхто не відповідає. Набираю батька: "Тату, Коля подзвонив, каже, бухкало". Батько каже: "Да, ми чули, що бухкало так страшно, у нас, навєрно, і шифер повідпадав". Каже: "Лягай, відпочивай". Кажу: "Тату, ні один телефон не відповідає". Він каже: "Добре, ми зараз із матір'ю одягаємося і йдемо туди". Від батьків до того дому, де ми жили з дружиною, із сім'єю, сім хвилин іти пішки. Я дзвонив, набирав..." – розповів співрозмовник Бацман.
Він наголосив, що тоді ще не розумів, що всі загинули.
"Я набираю товариша: "Колю, іди туди". Він: "Добре, Вово, біжу". І я знову по черзі починаю набирати дружину, дочку... Набираю сина – і починають іти гудки. І в мене якесь полегшення настало. Гудки йдуть, ідуть – не бере слухавку. І потім – типу час очікування завершився. Я ще раз його набираю – абонент поза зоною досяжності. Дивлюсь... Дивлюся на телефон – вже хвилин 20 пройшло. Набираю батька. Він ще нічого не встиг сказати – чую мамин крик. Батько каже: "Вово, нема будинку. Нема нікого в живих". Ось і все. Усе… В одну секунду – все. Усе закінчилося", – описав Ободзінський те, що відбувалося.
Ободзінський, який втратив родину через російський авіаудар: Місяців через п'ять мені розказали: дочку знайшли у ванній, дружину із сином – де кухня була, а онуків-близнят – за 70 метрів від будинку. Читайте повну версію інтерв'ю
