Ободзінський, який втратив родину через російський авіаудар: Місяців через п'ять мені розказали: дочку знайшли у ванній, дружину із сином – де кухня була, а онуків-близнят – за 70 метрів від будинку G

– Пане Володимире, я вас вітаю. 

– Добрий день. Я вас також вітаю, Олесю. 

– Сьогодні зі мною в ефірі українець, людина, яка, як і мільйони українців зараз, потерпає від кривавої війни, розв’язаної Росією. У Володимира нестандартна історія. Я розумію, наскільки важким це інтерв’ю буде. Не лише для вас, а й для наших глядачів. Але після того, як ми записали інтерв’ю з Марією Вдовиченко... 

– Я знаю її. 

– …яка також дуже постраждала від війни. Такий відгук від людей пішов… Я не розраховувала на це, але виявилося, що сьогодні надважливо розказувати свої історії людям України, документувати геноцид, який путінська Росія творить. По суті, це є свідчення для міжнародних судів. Пане Володимире, розкажіть про себе спочатку. Хто ви, скільки вам років, де ви мешкаєте, чим ви займалися перед широкомасштабним вторгненням Росії?

– Мене звати Володимир Ободзінський. Ну, яким у мене життя було? Життя середньостатистичного українця. Дім, робота, сім’я.

– Ким ви працювали? 

– У приватній фірмі охоронцем. 

– Де ви мешкаєте? 

– На даний час чи взагалі де мешкав? 

– До широкомасштабного вторгнення де ви мешкали? 

– До широкомасштабного? Це Житомирська область, Малинська територіальна об’єднана громада, село Юрівка.

– Якою на момент широкомасштабного вторгнення була ваша сім’я?

– Я, моя дружина Наталя, син Володимир, дочка Іванна і двоє однорічних онуків: Ніколь і Денис.

– Ви мешкали в одному будинку? 

– Так, ми всі мешкали в одному будинку в селі Юрівка. 24 лютого як всіх, так і нас потрясла новина, що почалася повномасштабна війна. Хоча фактично вона йде ще з 2014 року. Я ночував з онуками в кімнаті. Вони були зі мною цілу ніч. О сьомій ранку прийшла смс від класного керівника сина: "У зв’язку із ситуацією в Україні навчаємося онлайн згідно з розкладом". Думаю: "Що?" Останні три роки – COVID-19. Більше ніяких таких новин не було. Я заходжу у Facebook, а там уже війна. 

– Скільки років було сину, дочці вашій? Скільки дружині було? 

– Сину було 14, дочці – 19, дружині – 40. 41 виповнилося б у грудні.

– Ви довго разом? 

– З дружиною? Ми познайомилися 23 лютого 2000 року. 

– Пів життя. Більше ніж пів життя. 

– Так. І вже 30 вересня того самого 2000 року ми одружилися.

– Ви добре жили?

– Усе було в сім’ї. То казки: "Ой, прожили 30 років душа в душу, ніколи не сварилися". Не може бути. Усе було, як кажуть. І розлучатися хотіли... Це життя. У кожного своє життя було. У якому смислі? Усе. Усього хватало.

Скріншот: Алеся Бацман / YouTube

– А які плани на майбутнє були в родини? 

– На 2022 рік у нас були плани. Ми розпочали будівництво: гараж, якась кухня мала бути. Скважину були плани зробити, бо були дуже великі проблеми з водою. Дочка дуже хотіла на свої 20 років поїхати в Стамбул. І ми вже пообіцяли їй... Якраз буде їй 20, сину – 15 років. Ми дамо довіреність на неї – це у нас такі плани були – і вони в листопаді поїдуть на екскурсію в Стамбул. Цього не сталося.

– Що було далі? 24 лютого 2022 року ви прокинулися, дізналися, що широкомасштабне вторгнення почалося. Що потім?

– Потім – звичайний ранок. Діти попросиналися. Усі в шоці... То з тим зідзвонювалися, з тим. Дружина в мене була вчителькою, вона також давай обдзвонювати своїх учнів, смс писати, щоб залишалися вдома. Тоді поїхали до магазину хоча б найнеобхідніше для дітей купити. Черги були в супермаркетах у Малині – просто жах. Дуже великі. До банкомата... Банкомати видавали щось по тисячі – більше з картки не можна було зняти. Тоді мені подзвонили з роботи. У нас так вийшло, що всі... Практично всі працівники охоронні – хто додому, хто куди. А треба було їхати до Києва допомагати. І 24 лютого, друга година дня – якраз це була остання електричка з Малина до Києва. Після того вже три місяці більше ніякі потяги не ходили. Я вже коли їхав – уже було чутно, що летить. Уже було чутно, як у Гостомелі йдуть бої.

– Які думки у вас були тоді?

– Знаєте, як і всі українці, я думав, що це зараз якась... Пару днів – і все на цьому. Мається на увазі, наші відіб’ють. Ну, я не раз думав, що це таке… Якась провокація широкомасштабна, а потім... А вже з 25 числа – усе. Виїхати з Києва я не міг. Буча, Ірпінь – ви самі знаєте, що вже тоді робилося.

– Як ви прощалися з родиною, коли поїхали 24 лютого на роботу? Що ви один одному казали?

– Коли я поїхав по магазинах, приїхав – дружини не було. Вона з онуками поїхала прогулюватися, тому що потрібно було. Я їй дзвоню, кажу: "Наташо, мені вже потрібно йти". Вона каже: "Я через 10 хвилин буду вдома". І так вийшло, що я тільки із сином і дочкою попрощався. Ми ж не прощалися навіки – ми ж попрощалися... "До зустрічі, усе буде гарно. Вово, ти остаєшся за старшого". І все. Ніхто не розраховував, що так станеться.

– Це був останній раз, коли ви їх бачили живими? 

– Уживу – так. Ну, ще по телефону, по відеозв’язку ми спілкувалися. Кожен день спілкувалися. 

– Що потім відбувалося? 

– Ви самі знаєте, що Київ тоді... Мені так запам’яталися слова дружини – це було 5 березня. У мене був якраз день народження. Прийшла її сестра старша із чоловіком. Вони там не те що святкували – просто пообідали. І по відеозв’язку дружина сміялася. Каже: "Усі від війни тікали з Києва, а мій, – не будемо казати тим словом, яким вона мене тоді назвала, – поїхав у саму війну". А кінцевий результат такий, що я залишився живим, а їх немає.

– Коли сталася трагедія? 

– 8 березня. Це було близько 21-ї години. Мені дзвонить товариш мій, сусід батьків, бо батьки недалеко від мене жили... Вони і зараз живуть. Каже: "Вово, як ви там?" Кажу: "Нормально. А що таке?" – "А ти, – каже, – де?" – "Я в Києві". – "Вово, там у твоїй стороні щось так бахкало!" Кажу: "Ну добре, зараз подзвоню". Я набираю дружину – абонент поза зоною. Набираю сина – поза зоною. Дочку набираю – абонент поза зоною досяжності. Ніхто не відповідає. Набираю батька: "Тату, Коля подзвонив, каже, бухкало". Батько каже: "Да, ми чули, що бухкало так страшно, у нас, навєрно, і шифер повідпадав". Каже: "Лягай, відпочивай". Кажу: "Тату, ні один телефон не відповідає". Він каже: "Добре, ми зараз із мамкою одягаємося і йдемо туди". Від батьків до того дому, де ми жили з дружиною, із сім’єю, сім хвилин іти пішки. Я дзвонив, набирав... 

– Що ви за ці сім хвилин відчували? 

– Я тоді ще не розумів всього. А раптом вишка пошкоджена? Я навіть не думав… Телефонна вежа недалеко біля нас. Я набираю товариша: "Колю, іди туди". Він: "Добре, Вово, біжу". І я знову по черзі починаю набирати дружину, дочку... Набираю сина – і починають іти гудки. І в мене якесь полегшення настало. Гудки йдуть, ідуть – не бере слухавку. І потім – типу час очікування завершився. Я ще раз його набираю – абонент поза зоною досяжності. Дивлюся... Дивлюся на телефон – уже хвилин 20 пройшло. Набираю батька. Він ще нічого не вспів сказати – чую мамин крик. Батько каже: "Вово, нема будинку. Нема нікого в живих". Ось і все. Усе… В одну секунду – все. Усе закінчилося.

– Тобто російська бомба впала прямо на будинок? 

– Дві російські авіабомби. Це був літак. Він скинув чотири авіабомби. Одна авіабомба впала на край мого будинку, друга авіабомба – за господарськими будівлями. Там, де ми робили гараж, літню кухню. І ще дві авіабомби – метрів 300 від нас. Там теж люди живуть. Дуже багато порозрушали… Там загинула одна людина. Ну, її відкопали потім десь на третій чи четвертий день тільки. Іван – був такий дядько у нас. Чотири авіабомби. Як потім було заключення експертів, це ФАБ-500. Дві 500-кілограмові авіабомби. Навмисно були скинуті. 

– Тобто ці тварі бачили, що скидають на будинок? 

– Звичайно.

– Усі вдома були? Дружина, донька, син, двоє онуків? 

– Да. І двоє онуків – двійняшок. 

– Вони не встигли вибігти? 

– Це доля секунди. Тим паче, що онуки... Увесь вечір їх купали, кормили. У ліжка вложили, бутилочки – і вони вже з тими бутилочками засинали. Навіть якщо вони ще не засинали, вони собі в кроватках щось бормотали. Через певний час, десь через місяців чотири чи п’ять, товариш мені показав... Цей Коля, який допомагав шукати моїх рідних. Він мені показав, як кого знайшли. Дочка була у ванній кімнаті. Получається, бомба, як впала на будинок, просто знесла будинок. З двоповерхового будинку залишилося дві частини фундаменту. Більше нічого немає. Дочка була у ванні, бо її знайшли на тій стороні, де в нас була ванна кімната. Дружину із сином знайшли, де кухня була. А онуки знаходилися з другої сторони… Онуків знайшли, як сказали, близько 70 метрів від будинку, біля залізниці.

– Коли ви приїхали? 

– 9-го числа в обід. Я їхав такими, як кажуть, кругами... Я їхав, але не пам’ятаю, як їхав. Я пам’ятаю, як виїхав із Києва... Бо тоді, на нашу сторону щоб виїхати, був один виїзд. Це виїзд по Одеській трасі – і тоді вже, як кажуть, кругами-кругами. У мене раніше, наприклад, від роботи до будинку було 110 км, якщо машиною їхати, а тоді у мене вийшло 265 км. 

– Ви змогли пройти до свого будинку? Коли і як це було? 

– Коли вже заїжджав у місто, подзвонив сестрі Наташиній. Вона каже: "Ми похоронимо. Ми якраз скупляємося". – "Добре, я зараз туди під’їду". Ми оплатили труни, хрести. Потім кажу: "До батьків". Поїхали до селищної ради – треба було довідку взяти. А там якраз були мати з батьком мої. Це все тяжко було... Батько потім поїхав додому. А ми з моїм кумом під’їхали до будинку. Там вже зранку був екскаватор, бо дорогу пересипало. Він просто згорнув усе, розчистив проїзну частину. Я вийшов... Знаєте, як кажуть, мову відібрало. Тоді дивлюся – біжить наш собака. Айдар, німецька вівчарка. Я його забрав у машину, завіз до батьків. І получилося так, що нам подзвонили і сказали, що треба забирати сьогодні всіх з моргу, тому що.. Оцей артилерійський обстріл. Це село, якщо я не помиляюся, Нова Буда. І там дуже багато загинуло наших військових. І їх не було куди везти. Коротше, якось держався, поки їздили, скупляли, готувалися. А тоді вже приїхали... Коли вже приїхав до моргу, там п’ять трун. Вони всі були замотані у простирадло. Як сказав той, що в морзі працює, можна було тільки сина ховати не в закритому гробу. А інших не можна було показувати… І ми зразу з моргу їх і завезли на кладовище. 

Скріншот: Алеся Бацман / YouTube

– Тобто ви і попрощатися нормально... Неможливо. 

– Біля моргу батюшка був. Службу відправив на кладовищі. Попрощалися – та й усе. 

– Я знаю, що навіть рятувальники, які витягували сім’ю...

– Так… Рятувальник, що дітей знайшов, мені казали, узагалі до тями не міг декілька днів прийти. 

– Нелюди. Просто нелюди. 

– Це не те слово. Знаєте, у мене ще є брати двоюрідні [в Росії]. Дядько помер у 2018 році, але залишилися сини, жінка. Коли все це почалося, я їм скидаю фотографії Бородянки. Кажу: "Дивіться. Ось ваш "русский мир". Вони кажуть: "Ми ж за Україну, але ми нічого не можемо зробити". Це все, знаєте, так... Я кажу: "Оце Бородянка. Біля того будинку працює Сашка, мого брата старшого дружина". Біля цієї будівлі, що в Бородянці, – уже її немає. Уже знесли цей будинок. Коли це сталося, я вночі всіх поблокував. Я думав, що ніколи в житті інтерв’ю давати не буду. А тоді побачив... З Ірпеня Сергій Прямийніс давав інтерв’ю. Чи "Наше время", чи "Настоящее время" – я не пам’ятаю. І думаю, треба все-таки якось... Пройшло десь тижні два… Більше. Я думаю: треба про це розповідати. Але якось було дико... Ти пишеш на електронну пошту свою історію... Тоді випадково, коли я приїхав на руїни... Бо я не міг знайти кота. Люди казали, що бачили… Через пару місяців ми його знайшли. А це приїжджаю, дивлюся: люди якісь ходять, кінокамери. Були з державного каналу "Рада". Вони кажуть: "Ви хочете? Може, якщо є у вас..." Не те що як бажання – вона не так це сказала. "Якщо ви зможете, то скажіть пару слів". І після того вийшов коротесенький в новинах ролик. Там близько трьох хвилин. І після того я їх зняв з блокування, відправив цей трихвилинний сюжет і написав: "На цьому наше спілкування на все життя закінчилося". І все. І я просто все повидаляв... 

– А що ваші родичі в Росії на це відповіли? Що вони сказали? 

– Мене це не цікавило. Чесно, мене навіть не цікавило. Я їм скидав, коли вже були в інтернеті фотографії Бородянки, Макарова, Бучі. І ще до 8 березня їм скидав. "А что мы можем сделать? Мы за вас, но мы ничего не можем сделать". Там розмови немає з ними. 

– Що ви можете побажати зараз Путіну і всім росіянам, хто його підтримує? 

– Це не хочеться навіть ні енергії, ні слів тратити. Недаром китайці зробили виріб чудовий – чорні поліетиленові пакети. Мене одна журналістка питає: "Якщо б ви стикнулися з Путіним і Лукашенком, що б ви їм сказали?" Я кажу: "Я б їм нічого не сказав. У тій ямі, яка 12 метрів діаметром і шість метрів глибини, я б сам закопав їх".

– Це та, яка на місці вашого будинку? 

– Їх дві такі. 

– Пане Володимире, що ви зараз згадуєте найчастіше про своїх рідних? Коли є хвилина щось згадати, про щось подумати. 

– Знаєте, я навіть думати не можу. Зразу починаю... Особливо коли бачиш маленьких діток у цій двійній колясці… Це найтяжче. 

– Про що ви жалкуєте? 

– Що я їх не вивіз. Треба було спочатку сім’ю, а потім усе інше. 

– Я знаю, що ви навіть у Гаазі були на народному суді Путіна. Усі його злочини і його команду, яка робить ці злочини, усі докази... Як ви там опинилися і якою була реакція суддів, коли ви розказували вашу історію? 

– Як кажуть, почнемо з витоків. Це був десь травень... "Очима Мирних" – онлайн-музей Фонду Ріната Ахметова знімав перший повномасштабний… Не те що сюжет... Можна сказати, документальний фільм про мою трагедію. Це не тільки моя трагедія – це трагедія для всієї України. І як вийшов цей сюжет, дуже багато звернень було. Наскільки я розумію, звернулися люди, які організовували цей суд людей миру. Звернулися до Фонду Ахметова і попросили їх, щоб вони поділилися цими історіями. І одна з історій, яка їх дуже вразила... Фонд Ахметова запропонував мою історію. Вони запропонували мені, щоб я приїхав в Гаагу... До речі, ця дівчинка з Маріуполя, що давала вам інтерв’ю, також була на цьому суді. Вона давала свідчення онлайн. Знаєте, що трішки позитивного? Там були реальні діючі судді, діючі прокурори. Як потім нам пояснили, свідчення, які ми надавали, коли буде йти реальний суд і буде на лаві підсудних... І буде вся ця банда... Може, хтось не доживе до того часу… То наші покази все-таки використають.

– Як судді реагували, коли вас слухали? 

– Там була жінка… А взагалі їх троє було. Жінка-суддя – у неї сльози просто градом текли. Так само і в прокурорів. Там був відомий прокурор Джо Вайт, який судив [підозрюваного] в геноциді людей в Уганді. Чесно, я не пам’ятаю... Просто здорові дядьки плакали. Це тяжко було. Там не тільки моя така історія була. Там були історії, які самому було страшно слухати. 

– Пане Володимире, як зараз ви живете? Чим ви живете? Хто у вас із близьких залишився? 

– Залишилися тато з мамою, брат із сім’єю. Живу більшу частину свого часу в Києві, у брата. Пісківська ОТГ, колишня Бородянська. І в батьків. Там трішки, там трішки. Як кажуть російською, "бомж". Це про мене. "Без определенного места жительства". 

– У чому ви вбачаєте сенс життя? 

– Наперед я вже нічого не загадую. День пройшов – добре. От у мене зараз у планах... Пам’ятники роблю для своєї рідні, для своїх близьких. Звісно, хочеться дожити до того часу, як буде перемога за Україною... У найкоротші терміни, я думаю. Так як наші дають трошки їм... Хочеться дожити все-таки, коли Путін буде в Гаазі на лаві підсудних. 

– А після перемоги що найперше ви хочете зробити? 

– Після перемоги? Я так далеко ще не думав. Хочеться перемоги. 

– Як люди, які вас оточують, себе проявили? Було більше тих реакцій, які вас вразили з такої, доброї сторони чи навпаки? 

– Боже, я навіть не знаю, як вам відповісти. Друзі, колеги підтримують і зараз… Від деяких людей я і досі нічого не почув, хоча мені це було, скажімо так, неочікувано. Деякі стараються стороною обійти... Вони через друзів кажуть: "А я як побачу його, я тікаю, обходжу стороною". "А чого ти, – кажу, – обходиш?" – "Я не знаю, що я можу сказати". Я кажу: "Та нічого мені казати не треба. Просто підійди, привітайся, спитай, як справи. Банально два слова…" Коли починають: "Як ми тебе розуміємо..." Боже мій, мені хочеться... Ну, як ви можете зрозуміти? Мене може зрозуміти та людина, яка втратила когось із близьких. Тоді та людина розуміє, що це таке. А сказати, що "я тебе розумію", аби, знаєте, згодиться, то краще взагалі нічого не казати. Просто сказати: "Тримайся" – і все... "Привіт. Тримайся".

– Пане Володимире, я вам хочу сказати: тримайтеся. Тримайтеся. Тримається і вся Україна. І перемога буде за нами. Але дуже хочеться, щоб вона якнайшвидше настала. Щоб менше жертв було і військових, і таких ні в чому не винних мирних громадян України. Ми під цим інтерв’ю залишимо ваші реквізити.

– Не треба. Не треба. 

– Не треба? 

– Ні. На пам’ятники, чого не вистачає, мені зараз допомагають. А на життя мені вистачає. Може, дійсно, колись така... Знаєте, як кажуть, здоров’я не дуже добре на даний момент. Є свої проблеми. Може, дійсно, коли воно потрібно буде на лікування чи ще на щось… А так зараз є кому допомагати. Зараз є військові, яким потрібно допомогти з тими самими ліками... Я все не можу до цього модного слова... На ці донати. Зараз є людям на що витрачати. 

– Ви достойна і добра людина. Дякую. 

– Ви знаєте, Олесю, я ще хотів пару слів сказати. Після Гааги мене запросили... Була якраз річниця вторгнення в Україну – 24 лютого 2023 року була в Берліні благодійна вечеря, де аукціони були. Я виступав на ній зі своєю історією... Усі плакали. Збирали кошти для України. І я, як кажуть, від імені України просив, щоб не забували про нас і допомагали. Дуже багато людей таких відомих було. Я ніколи в житті не думав, що я познайомлюся з Орнеллою Муті.

– Пані Володимире, я вам дякую. Щиро-щиро дякую. 

– Дякую, Олесю. 

– За те, що ви розказали свою історію. Це реальна пам’ятка злочинів, які Росія зробила і продовжує робити в Україні. Дякую вам. Тримайтеся. Сил вам. 

– Дякую вам за вашу роботу, що висвітлюєте все це.