"Найскладнішим виявилося пережити реакцію родичів бійців. Вони кричали так, що на дев'ятому поверсі було чутно. Ось мама приїжджала і, побачивши сина без ніг, без рук, не впізнавала його й падала на підлогу... Її не можна було привести до тями. Для мене, щоб ви розуміли, найстрашніше, коли людина дістала тяжкі травми чи вмирала і треба про це повідомити її рідним. Я абсолютно все можу пережити – калюжі крові, відірвані органи, але неможливо було чути цей крик і виття. Воно стоїть у мене у вухах досі... Це тисячі доль. До нас же доправляли найтяжчих. Той із відірваними ногами, той без рук, у того осколком вибито очі, той із такими опіками, що його не можуть упізнати близькі, а він не може згадати, хто він такий. Таких жахів ми надивилися..." – сказав Риженко.
Він зазначив, що пацієнти з пораненнями обличчя – одні з найскладніших.
"Було багато невідомих, яких знаходили за тижні, а то й місяці після поранення. Їх ніхто не питав: "Скажи точно, де ти жив, яке в тебе прізвище?" Вони всі, зазвичай, кого доправляли, не говорили – якщо не в комі, то у ступорі. Тому розмов особливих не було. Найразючіші історії – це хлопці з травмами обличчя. Часто траплялися мінно-вибухові поранення, а обличчя завжди не захищено. У людини воно "злітає", тобто одна суцільна рана. Наші пластичні й щелепно-лицьові хірурги робили дива, просто поза межами можливостей медицини. Іноді я дивився на ці операції і думав: який жах, можливо, добре, що він себе не бачить. Тому що, зазвичай, з обличчям "злітали" й очі. Утрату ніг і рук легше переносять, ніж утрату зору", – підкреслив Риженко.