+6 Київ
Місце розташування інкубатора відоме: путінська Росія, XXI століття
Дивлюся я на матір захопленого в полон російського спецназівця Агєєва – і думаю: це в якому ж гігантському інкубаторі їх вирощують? І як удається домогтися виведення такої чистої, не переобтяженої совістю породи?
Тобто місце розташування інкубатора відоме: путінська Росія, XXI століття. А ось секрет виведення породи так просто, кількома словами, не викладеш. Бо в цьому успіху – кілька складових.
По-перше, телевізор. Як там каже мадам Агєєва? "Я дуже політикою захоплююся. Завжди дивлюся наших знаменитих Соловйова, Кисельова, "60 минут" подобається. Хоча ось Кисельов якось так не дуже, а от Соловйов подобається. Загалом трошки розбираюся, мені здається".
Чи Кисельова пам'ятаємо? Соловйова ще не забули? Ну, от уявіть собі, що в голові у цієї дами: сильний коктейль із дикої брехні, уїдливої злоби і шаленої псевдодотепності. І це ще вона не дає собі волі; розуміє, що від сказаного нею залежить доля сина. Інакше, можете не сумніватися, ми б почули і про бандерівців, і про славу російської зброї, і про Володимира Володимировича, хай продовжить Господь його дні на зло підлим хохлам!
Адже не те щоб у нас публіка була нечутливою до телегіпнозу; он слухають просторікування Рабіновича – і кивають: ай, і справді, підтримую! І все-таки в нас ящик налаштований не на одну й ту ж зомбувальну частоту. Та й у народу за ці роки випробувань накопичилося достатньо, щоб виробити хоча б зачатки критичного ставлення до телепропаганди. І до того ж: у нас цю пропаганду проводять усі проти всіх. А запоребриком монополію на телевізійне випромінювання має держава...
У Німеччині під час денацифікації населення теж масово стверджувало: ну, а як же, ми багато не знали, бо вірили Гітлеру!
По-друге, вироблена роками (а точніше, століттями) звичка не сумніватися. Не забивати собі голову зайвими запитаннями. Навіщо? По-перше, це небезпечно, (пошепки: он дисиденти всі біжать за кордон, а Нємцова, кажуть, – так узагалі вбили!). А по-друге – дивись пункт перший: наша справа праведна, так і Путін по телевізору сказав! І ось уже в інтерв'ю Світлана Агєєва каже:
"Я ж людина не військова, але, дивлячись наш телевізор, думала, що ми там (у Ростовській області) охороняємо наш кордон, ну, як ми... ми – росіяни. Знала, що там дуже небезпечно. Переймалася (за Віктора). Тим паче – розвідка. Але я вірила, що нас там немає, в Україні. Були офіційні заяви, що наші не присутні. Принаймні я вірила, що намагаються (не бути)..."
Мене особливо розчулює ось це "вірила, що намагаються не бути". Як же все-таки добре, що віра не потребує доказів, це так зручно! У Німеччині під час денацифікації населення теж масово стверджувало: ну, а як же, ми багато не знали, бо вірили Гітлеру! Не винні ми, нас надурили!
Ну, і ось це дитяче "намагаються не бути". Тобто присутні, мабуть, – але по-хитрому, по-розвідницьки, щоб ніхто не помітив. Адже що каже російське прислів'я? "Не спійманий – не злодій". Розбив банку з варенням, але мамі скажу, що це кішка. Заліз на територію сусідньої держави у складі диверсійно-розвідувальної групи – скажу, що заблукав...
Жодного слабкого місця немає в цьому технологічному циклі з виробництва путіноїдів. 5–10% відбракувань картини не міняють
По-третє, імперська сеча вдарила в голову 90% населення від Калінінграда до Владивостока. І в Барнаулі, де мешкає пані Агєєва, з цією зарозумілістю теж усе гаразд, будьте спокійні. У мережі вже викладають скріни із соцмереж, де ця дивовижна жінка демонструвала зовсім іншу, аж ніяк не блеяння, манеру вести діалог. І лише коли їй стало зрозуміло, що син у полоні, почалася часткова мімікрія – під дурну жінку із провінції, яка мало що розуміє. Часткова – тому що дурість нікуди не поділася, вона лише накинула на себе овечу шкуру. Як написала в мене у Facebook читачка: "Дивишся ось так на цю мамашку... Горя в міміці немає, каяття – ні, жалю немає. Точніше, шкодування є – "як усе негладенько вийшло". Сидить розслаблено, нога на нозі. Начебто не одноклітинне, вчителює. А як за рибкою в акваріумі спостерігаєш..."
Ну, і по-четверте, коли не спрацьовують імперське "Росіяни йдуть!" і собача відданість ящику, у справі виявляється суто психологічний аспект: людині апріорі неприємно усвідомлювати себе громадянином країни-агресора, країни-вбивці. І багатьом простіше щодня робити над собою маленьке зусилля, уявляючи путінський режим світлим воїнством, яке б'ється за Добро проти підступного й жорстокого Зла. Благо, тут посприяють і сусіди по будинку, і колеги по роботі. Адже їм теж хочеться почуватися добрими, чесними, справедливими. Чому ж не допомогти одне одному...
Загалом жодного слабкого місця немає в цьому технологічному циклі з виробництва путіноїдів. 5–10% відбракувань картини не змінюють. Медійна машина працює практично без збоїв. Мільйони світлан агєєвих цю машину охоче слухають. І, побачивши це інтерв'ю, старий Орвелл лише гірко посміхнувся б і розвів руками.
Ну і як, скажіть, мати з ними справу?
